Якщо прекрасне викликає в людині почуття чи задоволення невдоволення, то піднесене викликає в людині ідею об піднесеному Кант пише: "Звідси випливає, що піднесене треба шукати не в речах природи, а винятково в наших ідеях. У яких же ідеях воно укладено - рішення цього питання треба надати дедукції",стор.256.

Піднесене не треба шукати в продуктах людської діяльності, тому що величина /розміри цих предметів/ визначені метою, піднесене не треба шукати й у доцільних продуктах природи, визначених природою, піднесене необхідно шукати тільки в грубій природі, що являє собою величини - ідеї піднесеної душі суб'єкта. Якщо естетична здатність судження в оцінці прекрасного співвідносить з розумом уява в його вільній грі, що бути в згоді з поняттям розуму, точно також у судженні об піднесеному судження співвідноситься з поняттями розуму, щоб суб'єктивно відповідати його ідеям. Піднесене, як і прекрасне, необхідно шукати не в об'єкті, а в самій людині - у здатності його душі, тільки в першому випадку це необхідно шукати в ідеї, а в другому випадку - у почутті чи задоволення невдоволення. У першому випадку душу знаходиться в збудженому стані, у другому - вона в спокійному спогляданні.

Підводячи підсумок піднесеному почуттю, Кант виводить дефініцію: "Якість почуття піднесеного полягає в тому, що воно є почуття невдоволення естетичною здатністю розгляду предмета, що у той же час представляється в ньому як доцільне; а це можливо тому, що /наша/ власна нездатність виявляє свідомість необмеженої здатності того ж самого суб'єкта і що душу може естетично судити про неї тільки завдяки цій свідомості"

Сила природи часто в нас викликає страх, але якщо людина випробує тільки страх перед нею, він ніколи не може судити про височину цієї природи. "Хто боїться, той узагалі не може судити про височину природи, як не може судити об прекрасному того, хто у владі схильності і потяга".

Наше судження про піднесений у природі виникає не тоді, коли вона викликає в нас страх, а тоді, коли будить у нас нашу силу, зіставляючи її без усякого побоювання, піднімаючи нашу уяву до зображення тих випадків, у яких душу може відчувати височина свого призначення в порівнянні з природою.

Якщо піднесене приписується силі, то одним з найбільших проявів височини /уже не в природі, а в суспільстві/ здійснюється у війні. Так, Кант вважав, що оскільки в такому стані душі людські сили доведені до межі, а прагнення збереження свого життя для хороброї людини нічого не виходить, те в таких ситуаціях душу здатна на піднесені почуття. В одній із грецьких трагедій ми знаходимо такий випадок. У розпал бою случилося затьмарення Сонця і багато хто в цьому побачили загибель, але один з полководців вимовив: "Добре! Ми будемо боротися в пітьмі!" Подібний випадок відбувся у Вітчизняну війну 1812 року, у лейпцігському бої "Битва народів". Французи потерпіли поразку і тільки невелику жменьку французької гвардії непохитно оборонялася. Коли один з нападаючих запропонував їм здатися, бачачи марність опору, один із гвардійців відповіла: "Гвардія не здається, гвардія гине!" Але, напевно, вищим проявом загального героїзму піднесеної душі солдата відбувся у Велику Вітчизняну війну, коли масовий героїзм радянського солдата виявлявся на кожнім кроці. Ми знаємо багато прикладів, коли героїзм того чи іншого чи солдата офіцера був зафіксований - відзначений нагородою, але в радянського командування не вистачило б почесних звань, орденів і медалей, щоб відзначити масовий героїзм радянських людей, до того ж героїзм робився не для нагороди, а по заклику піднесеної душі захисника своєї батьківщини. Але Кант це судження приписує будь-якій війні взагалі, мені ж здається, що тільки визвольна війна несе в собі це поняття піднесеного, загарбницькі війни несуть людям лише зло, і, як пише Кант:"И якщо ми знаходимо наші сили недостатніми для подолання /цього зла/ - воно предмет страху, а не почуття піднесеного".

3) Домагання естетичного судження на загальзначимість для кожного суб'єкта, як судження, що повинне ґрунтуватися на якому-небудь апріорному принципі /Апріорні принципи -/від латинського priori з попереднього/ - поняття логіки і теорії пізнання, що характеризує знання, що передує досвіду. У Філософії И.Канта апріорне знання - умова досвідченого знання, що додає йому оформлений, загальний і необхідний характер. Апріорізм характерний для ідеалістичної гносеології кантіанства і неокантіанства., Радянський енциклопедичний словник, видання четверте. Видавництво "Радянська енциклопедія", 1987 р./, має потребу в дедукції - визнання законності його домагання, яку треба додати ще понад роз'яснення в тім саме випадку, коли справа стосуються чи задоволення невдоволення від форм об'єкта.

Дедукція судження смаку має деякі особливості, і перша полягає в тім, що судження смаку визначає свій предмет у відношенні задоволення /як краси/, притязая при цьому на схвалення кожного, як якби воно було об'єктивним. У даному випадку суб'єктивні судження смаку, засновані не на логічних міркуваннях, а на почуттях суб'єкта, претендують на загальність суджень, тобто, об'єктивний характер. Друга особливість полягає в тім, що судження смаку не може визначатися ніякими доводами, ні емпіричними, ні апріорними, тому що доводи засновані на понятті і навіть узаконених правилах, а це вже буде не судження смаку, а судження розуму. Хоча судження смаку претендує на загальний характер, воно по природі суб'єктивно. Це дуже добре просліджується на "критику". "Критики" створюють визначений кодекс правил, якими повинні керуватися люди в оцінці прекрасного, ці правила вони базують на