При дозволі тієї чи іншої антиномії справа йде тільки про можливість того, що два очевидно протилежних один одному положення насправді не суперечать один одному, а можуть співіснувати, хоча пояснити можливість їхнього поняття вище нашої пізнавальної здатності.

Таким чином, Кант порушує питання про сполучення суб'єктивних і об'єктивних принципів судження смаку, але не знаходить на це відповіді, у цьому його характер антиномії, він пише: "Зовсім неможливо дати визначений об'єктивний принцип смаку, яким судження смаку могли б керуватися і на підставі якого вони могли б бути досліджені і доведені, адже тоді не було б ніякого судження смаку. Тільки об'єктивний принцип, а саме, невизначена ідея зверхчутливого в нас може бути зазначена, як єдиний ключ до розгадки цієї навіть у своїх джерелах схованої від нас здатності, але далі вже нічим не можна зробити його зрозумілим",стор.361.

Принцип смаку завжди можна вбачати насамперед у тім, що смак судить емпірично, через зовнішні почуття, чи з апріорних основ. У першому випадку це буде емпіризм смаку, у другому - його раціоналізм. Раціоналізм же принципу смаку може чи бути раціоналізмом реалізму, доцільності, чи раціоналізмом ідеалізму її, але судження смаку не є пізнавальний процес, а краса - не властивість предмета самого по собі, це лише естетичное почуття в самому суб'єкті, тому раціоналізм принципу смаку ніколи не можна вбачати в тім, начебто доцільність у цьому судженні мислиться як об'єктивна. За реалізм естетичною доцільності природи говорять прекрасні утвори самої природи. Про ідеалізм доцільності в красі природи Кант пише так: "Але що прямо доводить принцип ідеальності доцільності в красі природи, як принцип, що ми завжди думаємо в основу самого естетичного судження і який не дозволяє нам застосовувати реалізм мети природи як підставу для нашої здатності представлення, - так ця та обставина, що при оцінці краси взагалі ми шукаємо мірило в нас самих і що естетична здатність судження, коли судить про тім, прекрасно усе це чи ні, сама собі влаштовує закони, чого не могло б бути, якщо допустити реалізм доцільності природи, тому що ми в такому випадку повинні були б учитися в природи тому, що ми повинні вважати прекрасним і судження смаку було б підлегле емпіричним принципам". Ще ясніше можна доглянути принцип ідеалізму доцільності в образотворчому мистецтві, справді, із прекрасною природою воно має загальне те, що в ньому не можна допустити естетичний реалізм, доцільності через відчуття, але задоволення не повинне залежати від досягнення визначених цілей. Образотворче мистецтво не є продукт чи розуму науки, а як добуток генія, і, отже, воно одержує свої правила через естетичні ідеї, що істотно відрізняються від вихідних з розуму ідей визначених цілей. Отже, навіть в основі раціоналізму лежить ідеальність цілей, а не їхня реальність. Таким чином, ідеалізм доцільності в судженні смаку про прекрасний у природі й у мистецтві є єдине припущення, при якому критика тільки і здатна пояснити можливість судження смаку.

Усяке суб'єктивно-абстрактне зображення як почуттєве втілення буває двояким: схематичне, тобто, поняттям розуму дається відповідне апріорне споглядання, чи символічне, коли під поняттям розуму не може бути ніякого почуттєвого споглядання, здатність судження погодиться із самим способом дії, а не по спогляданню. Таким чином, усі споглядання, що підводяться під апріорні поняття, є чи суть схеми, чи символи.

Прекрасне є символ морально доброго: і тільки приймаючи це в увагу, вона і не подобається з домаганням на згоду кожного іншого, причому душу усвідомить і деяке облагороджування й узвишшя над сприйнятливістю до задоволення від почуттєвих вражень і судить по такій же максимальній мірці своєї здатності судження про достоїнство інших. Прекрасне подобається безпосередньо, без всякого інтересу, припускає повну волю уяви, суб'єктивний принцип судження про прекрасний стає загальним.

Для образотворчого мистецтва існує тільки манера, а не спосіб навчання. Майстер показує учню, як і що слід робити, загальні правила для даного мистецтва є нагадуванням, а не перенесенням у процес творчості, але прагнення до ідеалу існує, але в практиці цей ідеал майже недосяжний. Тільки коли вчитель розбудить в учні уява, тільки тоді учень зможе діяти за законами краси образотворчого мистецтва, тобто, може проявитися геніальність учня, його культура щиросердечних сил.

У висновку Кант пише: "Але тому що смак, по суті, є здатність судження про почуттєве втілення моральних ідей /за допомогою деякої аналогії рефлексії про обох/, з чого і з засновується на цьому більшій сприйнятливості, що виходить з цих ідей почуттю/ /воно називається моральним почуттям/ виводиться те задоволення, що смак повідомляє значимим для людства взагалі, а не тільки для особистого почуття кожного - те ясно, що щирою пропедевтикою /Пропедевтика - введення в науку, попередній вступний курс, систематично викладений у стиснутій і елементарній формі, - стор.1069, Радянський енциклопедичний