Спадщина Аристотеля настільки обширна, що неможливо охарактеризувати його розділи. Важливо відзначити, що головні напрямки його думки істотно визначили подальший розвиток європейської філософії.

На відміну від Платона, Аристотель бачить у Богу вищу інстанцію не тільки соціального, скільки природного порядку. Бог в Аристотеля — це не платоновське Вище Благо, на чому потім зробить акцент християнська геологія, а гранична підстава світобудови. У якості «форми форм» і Юрводвигуна Бог знаходиться аж ніяк не за межами нашого світу. Бог і юрвоматерія як би задають і визначають границі світу. І в цьому складає яснобачення дуалістичної філософії Аристотеля.

«Першу філософію», або метафізику, цікавить лише те, що існує завжди і скрізь і не може бути іншим. Такого роду поняття Аристотель минує «категоріями». До них він відносить: сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, положення, володіння, дія, страждання. При тому частіше усього він говорить про категорії як про форми «впливання» про світ. I самий термін «категорія» він узяв із граматики.

У своїх політичних поглядах Аристотель виходить із розуміння людини як «суспільної тварини», сферу життя якого складають родина, суспільство, держава. Держава (як і економіку) Аристотель розглядає дуже реалістично: державний діяч не може чекати, поки наступлять ідеальні політичні умови, а повинний, виходячи з можливостей щонайкраще управляти людьми - такими, які вони є, і колись цього піклуватися про фізичний і моральний стан молоді. Найкращі державні форми суть монархія, аристократія, помірна демократія, зворотним боком котрих, тобто найгіршими державними формами, є тиранія, олігархія, охлократия (панування чорни).

Список використаної літератури:

1.”Великі Люди” Голубець О.В.

2.Інтернет бібліотека BigLib.

3.Проблема загальності естетичного почуття у

Трансцендентальній естетиці Канта. 

У Новий час в європейській культурі сформувався новий тип світовідчуття. Людина, звертаючись до безпосередньої дійсності речей, прагне побачити її наочно, пізнати власним розумом і мати критично обґрунтоване судження. В цей час у свідомості міцно закріпилася беко-нівська істина про те, що збільшення знання — це зростання сили, могутності, отримання влади. Це було продовженням сократівської установки: наявність істинного знання забезпечує успіх у сфері праксису. Варто людині лише відкинути забобони, що нависали над нею, та перебудувати Всесвіт за допомогою розуму, і щастя буде забезпечене всім людям. Тому можна побачити разом із зростанням нигілізму й поширення хвилі утопій, які намагались указати шлях перебудови соціуму. Людина доби просвітництва є картезіансько-кантівським трансцендентальним суб’єктом, який дізнається не лише про те, що існує, а й про те, яким саме належить бути Всесвіту. Але формулювання будь-яких імперативів залишає її у сфері обов’язку, що ніяк не пов’язаний з емпіричною реальністю.

В епоху модерну здійснюється самоусвідомлення особистості. В процесі секуляризації людина перетворюється саме на “суб’єкт” і тим самим дистанціюється від світу і від самої себе (Шеллер). Найбільш безперечним буттям для картезіанського суб’єкта вважається не буття Бога, а його власне буття, оскільки воно є безперечним як самоочевидний висновок про мислення цього суб’єкта. Картезіанський суб’єкт відчуває себе саме як індивідуальна мисляча свідомість, а решту світу лише як те, що дано цій свідомості або сприймається через її опосередкування. Суб’єкт філософії Нового часу відчуває себе нібито ізольованим від буття і здатним вступати з ним у контакт лише за допомогою свідомості.

Такий порядок буття людини призводить до втрати об’єктивної точки опори, якою вона володіла в попередню добу. Відчуття це викликає у неї почуття покинутості, загрози, страху, якого раніше вона не відчувала. Страх не зникає навіть від світла науки й техніки і дедалі зростає. Світові війни підірвали віру людини в саму себе, у свій розум, у науково-тех-нічний прогрес. Ніхто сьогодні не знає, як розв’язати глобальні проблеми. Екзистенційний жах викликаний реальною можливістю самознищення техногенної цивілізації. Тією мірою, якою цей раціоналізм досягає дедалі грандіозніших успіхів, людське буття в світі не стільки укріплюється, скільки проблематизується.

Більшість філософів ХХ ст. вбачають згубну небезпеку для людської екзистенції в сучасному технологізмові й технократизмові (В. Вейдле, М. Гайдеггер, Ж. Марітен, М. Бердяєв, Г. Марсель та ін.). Водночас цей технократизм призводить, на їх думку, і до кризи мистецтва. Елітарний естетичний гедонізм стає домінуючим в естетичних концепціях і не лише в них. Вульгаризуючись і тиражуючись засобами масової інформації, гедонізм постає як пануючий у повсякденній свідомості. Він перетворився в середньостатистичну установку споживацької свідомості, викривлює почуття людини, зводячи їх до емпіричного задоволення у приватній сфері. Масова свідомість бажає лише забуття. Таке зречення від розуму призводить до рабського стану отупіння, втрати людини самої себе, що дедалі збільшує екзистенційний жах.

Сучасна філософія дотримується іронічної позиції щодо соціокультурного життя у всіх його вимірах, виявах, маніфестаціях. Принцип іронії, який був розроблений ще романтиками, є принципом суб’єктивного зведення людини в нескінченність рефлексії, тобто негативну нескінченість, яка не виходить за межі розуму. Тому подолання такої ситуації передбачає вихід за ці межі у сферу почуттів. Почуття людської солідарності засноване на відчутті загальної екзистенційної загрози, небезпеки, занепокоєності. Але таке почуття повинне володіти предикатом все загальності, без чого неможливе подолання кризової ситуації. Перша спроба обґрунтувати все загальність почуттів (хоча і на суб’єктивних засадах) логічним шляхом була зроблена Кантом, який намагався створити естетику як самостійну науку.

Феномен “чуттєвого” завжди привертав увагу філософів. У будь-якій філософській концепції ця категорія посідає особливе місце. Але зміст цієї категорії від концепції до концепції