В українській мові м'якими не можуть бути губні м, в, б, п, ф, шиплячі ж, дж, ш, ч (пом'якшуються лише подовжені шиплячі: затишшя, роздоріжжя, річчю), задньоротові ґ, г, к, х, як це властиво російській чи польській мовам. Якщо ж в українській мові колись таке траплялося, то або виділявся звук й (п'ять), або приголосний подовжувався (ніччю), або відбувалося чергування приголосних (могти - можу), або в запозичених словах іноді така незакономірна м'якість ігнорувалася (парашут, журі, парфумерія). Тому з погляду української мови неприродно звучать слова в такому написанні, як бюро, купюра, фюзеляж, гяур, Кяхта, Пясецький тощо. Українець (якщо не пристосовується до французької чи російської орфоепії) їх звичайно вимовляє із звуком й: б'юро, куп'юра, ф'юзеляж, г'яур, К'яхта, П'ясецький і под. Навіть більше того, звук й чується (може, й не так виразно) між губним та голосним а і в таких словах, як свято, різдвяний, морквяний (через що нерідко трапляються помилки в написанні подібних слів), не кажучи вже про позицію, коли губний стоїть після сонорного: мавпячий, черв'як, комп'ютер, парфянський (у цих словах після губного приголосного чітко чується звук й). Тим часом чинний правопис, як це й видно з вище наведених прикладів, не завжди в таких випадках дозволяє ставити апостроф.

Подовження приголосних в українській мові відбувається або на межі морфем (беззвучний, туманний, розрісся), або перед закінченням між двома голосними внаслідок повної прогресивної асиміляції звука й (життя, колосся, осінню, ніччю), або як результат інших фонетичних процесів (козаччина, бовваніти, останній). Ще може подовжуватися приголосний н зокрема в суфіксах прикметників із значенням великої міри якості та в старослов'янізмах (здоровенний, нескінченний, огненний).

Тому перенесення з інших мов в українську подвоєння букв на позначення приголосних не завжди закономірне й доцільне (це лише створює додаткові правописні труднощі). Зокрема, видається штучним подвоєння букв у власних географічних назвах, бо хіба не все одно, як написати: Гаванна (так писали колись) чи Гавана; Ліссабон (росіяни тут подвоюють букву с) чи Лісабон (ми не подвоюємо букви с); Аппеніни, Апенніни, Апенінни чи Апеніни. До речі, американці назву своєї річки пишуть з трьома подвоєннями: Mississippi, ми ж тим часом робимо лише одне: Міссісіпі, а можна було б обійтися й без нього: Місісіпі. Без подвоєння букв ми пишемо неукраїнські за своїм походженням назви Одеса, Тиса, і це аж ніяк не перешкоджає ідентифікації цих топонімів. Подвоєння приголосних доцільне тільки в іншомовних власних назвах людей - таким чином ми уникаємо плутання з деякими близькими за звучанням, але не тотожними прізвищами та іменами різних народів.

Зайвою з фонетичного погляду є буква й, яка дублює звук й, позначуваний буквами є, ї, я, у словах типу фойє, Гавайї, Гойя, Фейєрбах, як і, наприклад, у словах буєр, рояль, фаянс, у яких за чинним правописом її вже не треба писати.

Фонетика мови перебуває в постійному, хоч і малопомітному русі. У давнину, на певному етапі розвитку української мови, сталося ототожнення звуків і та и (на письмі вони тоді позначалися відповідно буквами и та ы). Отже, прадавня форма родового відмінка однини іменника ІІІ відміни [радості] закономірно була перетворилася на [радости]. Ще Т.Шевченко писав (користуючись російською графікою): благодаты, сповиды, висты. Але з якихось причин (скоріш усього під впливом кінцевого м'якого приголосного) закінчення -и прижилося не в усіх іменниках цієї відміни, у частини з них залишилося закінчення -і, а далі сталося вирівнювання закінчень іменників ІІІ відміни, які всі були переорієнтовані на -і. У проекті найновішої редакції українського правопису (1999 рік) пропонується повернутися до попереднього стану: “У родовому відмінку однини іменники ІІІ відміни на -ть за другим приголосним кореня (основи), а також слова кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь мають закінчення -и: вісти, незалежности, радости, смерти, чести; крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси. Всі інші іменники мають закінчення -і: боязні, галузі, ночі, осі, печі, подорожі, тіні, сталі та ін.” Внаслідок такого повернення до давніх форм, по-перше, втрачається уніфікація закінчень іменників ІІІ відміни і, по-друге, виникають омонімічні форми, як-от: дерть - дерти, борть - борти, старість - старости, напасть - напасти, повість - повісти, масть - масти, хворість - хворости, злість - злости, зарість - зарости, парость - парости, круговерть - круговерти, повсть - повсти, брость - брости, кисть - кисти, користь - користи і под. Очевидно, зважаючи на це, та ще на те, що всякі правописні новації сприймаються суспільством неохоче, тим більше якщо вони, ці новації, не підкріплюються розмовною мовою і не випливають із сучасних мовних законів, варто було б не наполягати на прийнятті цієї зміни до чинного правопису.

Удосконалюючи правила правопису, слід передусім виходити з мовних закономірностей. Тільки правопис, побудований на чіткому врахуванні фонетичних законів мови, якнайкраще сприяє піднесенню загальної мовної культури мовців і усуває причини багатьох орфографічних помилок на письмі.