Галицькі педагоги наголошували на тому, що граматика вчить не лише правильно користуватися рідною мовою, але й формує в учня “мовну свідомість”, сприяє виробленню смаків, інтелігентності. Через розуміння словотвору, мовних конструкцій учень приходить до усвідомлення сучасних значень слів, виробляє логічне мислення [1, c. 34].

В другій половині ХІХ ст. на сторінках педагогічних часописів точилася дискусія про те, чи потрібна граматика в початковій школі. Найважливішу, на наш погляд, позицію зайняли О.Барвінський, Г.Врецьона, Р.Заклинський, які обґрунтовано доводили, що граматика є основою для засвоєння правопису, орфографії, пунктуації, культури мовлення [4, c. 75].

Починаючи з ХХ ст., методика викладання граматики більше опирається на практичний підхід, тобто школярі засвоювали мовні явища й закони не через механічне запам’ятовування абстрактних правил, а пристосовуючи їх до потреб практики, звертаючи увагу на ті мовні закони та явища, які, за висловом М.Таранька, необхідні для пізнання, осмислення й використання в різних галузях знань [13]. В народних школах граматичні вправи зводилися до пояснення відношення закінчень до кореня й творення спільнокореневих слів.

Основу предмету “Граматика” складало вивчення морфології і синтаксису, хоча в підручниках означеного періоду ці терміни не вживаються. Важливе значення для визначення змісту й методики вивчення граматики мали методичні посібники, підручники, статті О.Барвінського, Г.Врецьони, К.Кисілевського, М.Осадци, та інших педагогів [ 1; 3; 4 ].

Навчальні плани (станом на 1924 р.) не визначали окремих годин на вивчення граматики в 2 класі народної школи, проте ставили завдання знайомити учнів з найважливішими граматичними формами. В педагогічних часописах подано низку розроблених галицькими педагогами конспектів з вивчення граматики.

Вивчення граматики в міжвоєнну добу характеризувалася поширенням індуктивних методів замість завчання напам’ять. Проте активно впроваджувати індуктивні методи не дозволяла мала кількість годин. Якщо для 7 – класових шкіл з польською мовою навчання на польську мову в чотирьох нижчих відділах відводилося 27 годин, то в 1- 2 – класових школах в чотирьох нижчих відділах на вивчення однієї мови відводилося 12 годин в тиждень.

Вивчення словотвору вимагало від учня порівняння рідної мови з іншими мовами. Оскільки, як уже йшлося вище, вивчення рідної мови відбувалося в основному через граматику, то в центрі уваги педагогів – теоретиків і практиків – стояло питання підбору різноманітних завдань. Наприклад, О.Барвінський при вивченні граматики на середньому ступені пропонував такі види вправ: етимологічні, лексичні, синонімічні. При цьому зауважував, що етимологія пояснює учням зміну звуків після певних правил у творенні слова і значення слів; лексичні вправи передбачають ознайомлення учнів з різними способами словотвору; синоніміка “представляє йому багатство і цінність цілого скарбу мовного” [1].

Незважаючи на значні недоліки у викладанні граматики, після завершення навчання в народній школі учні в основному орієнтувалися в частинах мови, знали окремі правила синтаксу, вміли писати твори й перекази.

У гімназіях вивчення грамоти передбачало вже більш абстрактний матеріал: розбір простого речення, встановлення відношень між підметом, присудком та іншими членами речення. Найголовнішим завданням учителя в нижчій гімназії вважали викорінення усталених нелітературих форм та підготовку до розуміння нових форм, тому граматиці відводили достатньо часу та пов’язували її з лекцією, декламуванням. В публікаціях, методичних рекомендаціях наголошувалося на необхідності надавати учням більше свободи, розвивати самостійне мислення, наприклад, давати завдання на основі прочитаного скласти просте, поширене, а потім – складне речення.

Варто зауважити, що на той час значна увага зверталася на написання диктантів. Це пояснювалося зручністю проведення – учитель намагався з допомогою диктанту вправляти учнів у швидкому та каліграфічному писанні, правильності перенесення звуків живого слова на папері після різних граматичних вимог; ознайомлювати їх з різними зовнішніми формами письма

У досліджуваний період при вивченні української мови не виділявся окремо курс морфології, тому частини мови вивчалися дітьми на заняттях з граматики. Опрацювання й аналіз методичних порад, конспектів засвідчило, що педагогами проводилася робота по засвоєнні учнями морфологічних класів і форм слів на основі усвідомлення синтаксичних функцій у структурі словосполучення й речення. Поняття про частини мови формувалися в учнів на основі лексичного значення слова, морфологічних ознак, синтаксичної ролі й особливостей словотвору. При цьому враховувалися принципи систематичності, послідовності, наступності, доступності. Окремі педагоги використовували метод випереджаючого навчання без вживання терміну.

Вивчення джерельної бази свідчить, що в навчальних програмах з української мови не виділявся окремо курс орфографії, правописні правила подавалися разом із фонетикою, будовою слова і словотвором. Метою орфографії Я. Біленький, М. Водонос, Я. Кузьмів вважали формування орфографічної грамотності в дітей. Для цього наголошували на необхідності узагальнювати знання учнів з усіх розділів мовознавства. Основними методами вивчення орфографії виступали бесіда, розповідь, спостереження учнів над мовними явищами, практичні вправи: списування орфографічний розбір, робота зі словником, робота над помилками. З метою запобігання помилкам педагоги рекомендували вже з 1 класу привчати дітей до детального аналізу слів, щоб записувати їх без помилок.

Опрацювання навчальних планів для всіх типів шкіл досліджуваного періоду показало, що в них не виділялося окремих годин на розвиток зв’язного мовлення. Розвиток мовлення школярів здійснювався в основному в початковій школі на уроках читання й письма. Цьому виду роботи приділяли особливу увагу,