Ці три типи мов Шлейхер вважав трьома ступенями або періодами розвитку всіх мов (кожний наступний – “вищий” від попереднього). Одночасно – це ніби стадії органічного росту: ізолюючий тип – дитинство мови, аглютинуючий – період зрілості мови, а флективний – стан упадку, розпаду мови, період старості. А.Шлейхер також зазначав, що мова не має історії розвитку, у неї лише біологічний ріст. Спираючись саме на таке “біологічне” розуміння мови, він і створює свою теорію “генеалогічного дерева”, де спільний стовбур і кожна гілка завжди поділяються навпіл, а першоджерелом є прамова-організм, в якому повинна бути симетрія, регулярність. Впевнений у правильності своїх реконструкцій та спираючись на власні дослідження фонетики вивчаємих мов,а потім і морфології, А.Шлейхер навіть написав басню на “індоєвропейській мові”, де вокалізм він реконстуює за образом санскритського, а консонантизм – за образом грецького. Багатоманіття звуків і форм він пояснює подальшим ростом дерева.

Як зазначав А.Мейє, Шлейхер реконструював спільну мову, визначив її суттєві риси і еволюцію, але він був неправий, розглядаючи в цій еволюції лише упадок, він не зміг дотриматися принципу закономірності, який сам же теоретично визнавав, але застосований ним метод став з тих пір методом всіх лінгвістів і підкорив собі весь наступний розвиток науки.

Іншим представником натуралістичного напрямку в мовознавстві був Й.Шмідт, відомий своєю “хвильовою теорією” (1871). “Хвильова теорія” Шмідта була направлена проти теорії “генеалогічного дерева” Шлейхера, яка фіксувала послідовність етапів розпаду мов, але ігнорувала проблему локалізації прамови і її наступних продовжень, а також випадки багатосторонніх мовних контактів. На матеріалі народних говорів Шмідт намагався довести, що нові мовні явища поширюються хвилями від певних центрів політично об’єднаної мовної території. З цього він зробив висновок, що сучасні групи мов індоєвропейської сім’ї існували в індоєвропейській мові як її діалекти. Головним доказом правильності цієї гіпотези мав бути факт, що всі індоєвропейські мови , зафіксовані в писаних пам’ятках, поділяються на дві групи: групу “кентум” і групу “сатім”. Хвилі нових якостей групи “сатем” мали центр поширення в Азії, а хвилі мовних явищ “кентум” поширювались в Європі. Хетська мова, виявлена в Азії, розбила головний аргумент Шмідта, вона виявила характерні риси не групи “сатем”, а “кентум”.

Проте теорія хвиль Шмідта і теорія родословного дерева Шлейхера у змодифікованому вигляді, доповнені третьою теорією субстрата (яка говорить про наявність елементів переможеної мови в мові-переможцеві), служать у сучасному мовознавстві поясненням різноманітності і спорідненості індоєвропейських мов.

Третьою генерацією представників порівняльно-історичного мовознавства вважають течію молодограматиків, яка виникла в 70-х роках 19 ст. Один із початківців цього напряму К.Бругман перетворив цю назву в назву нової лінгвістичної школи. До цієї школи примикали в більшості вчені Лейпцігського університету: Лескін, Остгоф, Пауль та ін. Основними працями молодограматиків є: 1) Передмова Г.Остгофа та К.Бругмана до першого тому “Морфологічних досліджень” (1878); 2) Пауль. “Принципи історії мови”; 3) Дельбрюк. “Вступ в вивчення мови. З історії і методології порівняльного мовознавства.”

Основним для концепції молодограматиків є бачення мови як індивідуальної психофізичної діяльності. Всі мовні зміни відбуваються в “звичайній розмовній діяльності” індивіда. Звідси їх вимога повернутися до вивчення живих мов, які легше ніж мертві піддаються дослідженням і дають більше матеріалу для вивчення закономірностей розвитку мови. З цим пов’язане їх скептичне відношення до реконструкцій індоєвропейської прамови, хоча вони і займались вивченням древніх мов. Велику увагу молодограматики відводять історичному методу при вивченні мови. Вони навіть пропонували ізольований розгляд окремих явищ мови (так званий “атомізм” молодограматиків).

Взагалі ж в працях молодограматиків перше місце займає фонетична система мови.

На думку молодограматиків, у світі звуків можна встановити належний порядок. Звукам властиві такі явища, як заміщення, зміна. Заміщення бувають регулярними і нерегулярними. Нерегулярні заміщення не означають, що у звуковому складі мови панує хаос. Як регулярні, так і спорадичні, або нерегулярні, зміни звуків підпорядковані законові звукових змін. Закон звукових змін формулюється молодограматиками на основі визначення: 1) конкретної мови, 2) певних умов, 3) певного періоду. Наприклад, зміна о, е давнього походження в новозакритому складі на і відбулася: 1) в українській мові, 2) в позиції перед складом з голосним повного творення в слабкій позиції, 3) в період після диференціації східнослов’янських племен (конь, столъ – кінь, стіл) або в слов’янських мовах палатилізація задньоязикових у позиції перед голосними переднього ряду у праслов’янський період тощо.

Закон звукових змін проявляється у сфері часткових і загальних явищ мови, а також у тенденції звукових зміщень. Молодограматики визначають ці тенденції. Суть їх полягає у спрощенні звукової системи, в спаді, “вивітрюванні” звуків. “Вивітрювання” звуків вони пояснюють не зовнішніми факторами. Причина цього процесу вбачалася попереднім мовознавством у самих носіях мови, зокрема в їхньому прагненні зробити процес мовлення зручним і легким. Саме тенденція до зручності, полегшення і є основною причиною змін у системі фонетики. Молодограматики висловили інший погляд на причину спаду, а саме: усі ці зміщення, “вивітрювання” звуків відбуваються за твердими законами звукових змін, які не знають винятків і аналогії. Молодограматики протиставляли звукову закони фонетичній і морфологічній аналогії, хоча її значення вони оцінювали по-різному. Пауль, наприклад, вважав, що аналогія має виняткове значення для розвитку мовної