На початку 20 ст. в мовознавстві стає відомим прізвище Леонарда Блумфільда (1887-1949), яке пов’язане з новим етапом в житті науки про мову, а саме зародженням дескриптивної лінгвістики. Дескриптивну лінгвістику можна розглядати як різновід структуралізму, проте вона має ряд особливостей.Порівняно з іншими напрямками лінгвістичного структуралізма їй притаманна більш чітко розроблена система дослідницької роботи. На її формування вплинув і той лінгвістичний матеріал, з яким вона переважно має справу. Нарешті, вона базується і на іншому вихідному принципі, зокрема, не є прямою похідною теоретичних положень, висунутих Ф.де Соссюром.

Розпочинав свій шлях Л.Блумфільд в рамках традиційного мовознавства. Перша його книга “Вступ до вивчення мови” (1914) – містить вплив младограматичних традицій. Але вже в 20 роках він виступає з декларацією нової лінгввістичної теорії і методики. Блумфільд був фактично першим мовознавцем, який не тільки поставив питання про наобхідність побудовати суворий об’єктивний метод аналізу і опису мови. Але і видвинув цю проблему як основну задачу теоретичного мовознавства.

Значний вплив на погляди Л.Блумфільда мав біхевіоризм. Біхевіоризм – в мовознавстві система поглядів на сутність і функції мови, яка наближається до однієї з течій в психології, в основі якої є розуміння поведінки людини як сукупності рухомих і зведених до них вербальних і емоційних реакцій організму на стимули зовнішнього середовища й заперечення свідомості як предмета психологічного дослідження.

Блумфільд створив біхевіористську теорію мови. Він стверджує, що кожний вислів повністю утворюється формами, розуміючи під формою – речову ознаку, яка повторюється і має значення. Мова – це особлива форма поведінки людини, комунікативна функція мови- ланцюг стимулів і реакцій, соціальна природа мовної діяльності- процес одного порядку з біологічними процесами. Спілкування – такий же біологічний акт, як будь-які інші форми пристосування людини до середовища і його реакції на зовнішні стимули.

Крім того до заслуг Блумфільда можна віднести закладення основних принципів дистрибутивного аналізу - методу дослідженн мови, побудованого на вивченні оточення окремих одиниць в тексті без використання даних про повне лексичне або граматичне значення цих одиниць.

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство вважає своїм об’єктом дослідження мовних змін у часі. Одиницею виміру стає квант мовної зміни – величина, яка визначає відхилення мовного стану А1 від мовного стану А2, якщо ці стани є суміжними в часі. На основі праць Ф.де Соссюра була розроблена ларингальна теорія – теорія про походження і чергування індоєвропейських голосних, про існування в прамові особливих фонем - ларингалів.Ця теорія була доведена за допомогою даних віднайденої хетської мови. Розроблена також теорія найдавнішого сладу, фонетичних представлень і подальшого розвитку індоєвропейських зімкнених приголосних фонем – глотальна теорія.

У галузі граматики виникають нові погляди, що постулюють відмову від розрізнення традиційних частин мови в прамовному індоєвропейському стані. Висловлюються твердження, що праіндоєвропейська мова не була мовою номінативної будови ( в той час, як всі сучасні мови вважаються такими), а була мовою активної або ерегативної конструкції.

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство широко використовує дані, отримані іншими науками. Наприклад, воно спирається на результати ареальних досліджень (існує навіть ареальна лінгвістика), враховуючи те, що територіально-суміжні мови можуть запозичувати певні риси від мов-сусідів, хоча довести це запозичення дуже важко.

Перед порівняльно-історичним мовознавством стоїть і важлива задача по встановленню мовної прабатьківщини окремих народів, зокрема слов’ян. За допомогою і інших наук висуваються, спростовуються, підтверджуються різні гіпотези, теорії. Отже, порівняльно-історичне мовознавство не втрачає своєї значимості і понині. Воно допомагає нам зрозуміти, ким ми були, хто ми є, і , відповідно, ким можемо стати.

Використана література: