з капішонів, що одягалися на колоду, один колчан, кілька прямокутних бляшанок. Деякі вчені вважають ці знаходки належними до урартів, проте є дані, що їх влада на цю територію не поширювалась. Скоріш за все це належало хетам або місцевим хайасам. Фортеця “Алтин-Тепе” можливо була зруйнована кіммерами в 8-9 ст. до н.е. Численні залежі міді, срібла в районах Хайаса-Азії, Пала та біля припонтійських племен ще в греко-римський період слугували для виготовлення різних предметів, не кажучи вже про пізніх вірмен з Ерзінгана та Ерзерума, яких вважали найкращими майстрами в обробці міді.
Більшість імен вірменських богів або демонів, як Ара, Торк, Теплі, Хепіт, малоазійського давнього походження. Вшанування ж Мажана, на перших порах як жреця в місті Ані, а потім і бога в Багавані (суч. Учкіліса біля Алашкерта), де для нього збудували храм і заснували свято на початку нового року, свідчить про міграцію хайасів за межі Хайаси (Малої Вірменії) на схід долиною Аракса до Багреванда. Можливе лідійське походження цього Мажани, так як і фрігійське походження вірменської загальної назви Astuac “бог”, від імені головного бога фріго-фракійців Savazi-(os). Імена давніх хайаських богів належать до хурро-малоазійського світу і не збереглися у більш пізніх вірмен. В хето-хайаському трактаті, підписаному, скоріше за все, між Тудхаліа 3 і хайасом Каранні, зберігся цей хайаський пантеон з головним богом Угура (Ара), богом смерті і воскресіння. Цей бог мав дружину Хепіт (або Нана). Крім цих богів зазначались і інші хайаські боги – Загга, Таруму, Теріттітун, Балтаік (можливо бог здоров’я або життя). Особливо вшановувався бог грому і блискавки.
У себе на батьківщині хайаси часто зтикалися з хетами, палайцями та гашгайцями. Але не тільки вони, а й інші племена та народи бувшої хетської держави були змушені частково або повністю мігрувати. Причина цього полягала в рухах Малою Азією спочатку фріго-фракійців і взагалі “заморських племен”, в тому числі лідійців і лікійців, а потім з кінця 8 ст. до н.е. з вторгненнями кімерів та скіфів. Ці переміщення та політико-економічні нові ситуації сприяли утворенню нових політичних об’єднань нових союзів племен. Найкращим і найближчим пристановищем для усіх хайасів, пала, манда, сака, гашга, мосхів стали великі території держави Урарту, яка на той час не дуже постраждала, але була ослаблена ассірійцями, а пізніше скіфами. Розселення хайасів відбувалось як по Єфрату на південь до Мелітени і Софени, так і на схід долиною Аракса, залишаючи в обох випадках топонімічні свідчення. Рухаючись на південь в Мелітену і Софену, хайаси потім гілкою продовжили свій шлях південним берегом озера Ван, а більшою частиною через Таври в Арзанену, тобто давню Аріме і Шупрію і далі до Адіабене і Калакене, до історичної Вірменії. Тут вони були зупинені Дарієм 1 в 522-521 рр. до н.е. Зрозуміло, що рання Вірменія (Хайаса) та пізня Вірменія за Таврами, тобто хурітські області Аріме і Шупрія – це начало і кінець одного і того ж закінченого процесу розселення і оформлення новоармян з початку 7 ст. до н.е., закінчуючи третім і початком другого ст. до н.е., коли при Арташесе та Заріадрі оформився цей народ.
Історично вірменська мова поділяється на три етапи. Найдавніший період характерізується давньовірменською мовою відомою з 5 ст.н.е., з часів створення вірменського алфавіту вченим Месропом Маштоцем. Писемна літературна форма давньовірменської мови мала назву грабара. Усна давньовірменська мова вийшла з вжитку до 11 ст., грабар функціонував до кінця 19 ст. конкуруючи з новою літературною мовою. Зараз зберігся як культова мова. В стуктурно-типологічному відношенні давньовірменська мова – це переважно флективно-синтетична мова, хоч в системі дієслова представлені також аналітичні конструкції. Від індоєвропейської морфологічної структури збереглись: трьохрядова система вказівних займенників, деякі принципи утворення дієслівних і іменникових основ, окремі відмінкові та дієслівні флексії, словотворчі суфікси. Фонетична система в загальних рисах наближається до індоєвропейської, але зазнала багатьох змін: в вокалізмі немає опозиції за довгістю-краткістю, складові індоєвропейські сонанти переходять в голосні, нескладові в приголосні. З’явились нові фрикативні фонеми, система африкат, яких не було в індоєвропейських мовах.
Середньовірменський етап продовжувався з 12 по 16 ст. До цього періоду відноситься початок формування сучасних вірменських діалектів. Середньовірменська літературна мова характеризувалася змінами в системі консонантизму (дзвінкі стають глухими, а глухі дзвінкими), монофтонгізацією дифтонгів, вживанням нових показників для множини.
З 17 ст. формується нова літературна вірменська мова, яка нині представлена двома варіантами – західним, з константинопольським діалектом в основі , та східним, з основою – араратським діалектом. Різниця між ними простежується на всіх рівнях, особливо на фонетичному. За фонетикою східній варіант ближче до грабару, ніж західний, але єдина графіка та орфографія забезпечують можливість розуміння тексту носіями обох варіантів. Літературні варіанти вірменської мови різняться в утворенні деяких відмінків, дієслівних парадигм (східний варіант частіше використовує аналітичні конструкції), у вживанні артиклей, прийменників. Існують лексичні відмінності.
Найбільшою проблемою щодо вірменської мови була проблема визначення її належності до якоїсь певної групи мов.
В першій чверті 19 ст. були закладені основи порівняльно-історичного вивчення індоєвропейських мов. Однак ні Ф.Бопп, ні інші засновники порівняльно-історичного мовознавства на той час не використовували дані вірменської мови. Першими європейськими вченими, які це зробили, були Г.Петерман та Ф.Віндішман.
Г.Петерман в 1937р. видає “Граматику вірменської мови”, де порівнює більш ніж 100 вірменських слів з санкритськими, персидськими, грецькими словами та словами ще декількох мов. Серед цих слів зустрічаються як