до певних висновків. Тому вчені висловлююють найрізноманітніші думки. Частина вчених взагалі не визнає наявності близької спорідненості (Гюбшман, Мейе, Маркварт, Ташян, Ачарян). Інші, навпаки, наполягають на ній. Бонфанте, Дьяконов, Георгієв, Бенецьяну вказують на деякі спільні фонетичні зміни і граматичні явища. Однак, по-перше, фрігійська мова вважається мовою centum, тоді як вірменська мова є мовою satem; по-друге, лексика, що зберігался не дає права говорити про тісну вірмено-фрігійську спорідненість; по-третє, *u у фрігійській мові не переходить в g, *en та *on не переходять в in, un на відміну від вірменської мови. Так, О.Хаас ствержував, що у Фрігії жили близькі до вірмен племена і саме їх мова була схожою на вірменську, а не сама фрігійська.
На сучасному етапі розвитку порівняльно-історичного мовознавства вчені дійшли висновку щодо утворення вірменською мовою самостійної гілки в родині індоєвропейських мов.
В роз’язанні цього питання особлива роль належить Г.Гюбшману, який належав до Лейпцигської школи молодограматиків. На початку своєї наукової діяльності Гюбшман займався іранистикою. При вивченні іранських мов його увагу привернула вірменська мова, яка на той час відносилася до іранських мов. В подальшому він все життя і наукову діяльність присвятив вивченню вірменської мови.
Спочатку Гюбшман дотримувався тієї ж точки зору, що й їнші дослідники, а саме відносив вірменську мову до іранських. Проте вже тут він встановлює два пункти, які заперечують дану думку: не властиве для іранських мов вірменське закінчення орудного відмінку однини та дієслівне закінчення другої особи однини, яке протиставлялось іранським фонетичним законам. В процесі подальшого глибокого вивчення вірменської мови Гюбшман помічає з одного боку повну відповідність багатьох вірменських слів з іранськими, а з другого – багато рис, які дають підставу сумніватися в її індоєвропейському характері. Він вважає, що вірменські слова відповідні іранським не є власне вірменськими, а запозичені з іранських мов. Отже, першим кроком в розв’язанні проблеми визначення місцезнаходження вірменської мови Гюбшман вважає – обмеження іранських запозичень в вірменській мові, а відповідно і інших запозичень. Обов’язковою умовою вирішення цього питання він вважав уточнення взаємовідносин вірменської з іншими індоєвропейськими мовами на основі її фонетичної системи та її змін. З цією метою він використовує відомий младограматичний принцип – виявлення фонетичних законів, що не допускають винятків.
Найважливішим доказом неіранського характеру вірменської мови для Гюбшмана є специфіка вірменських дзвінких приголосних, які він протиставляє іранським. Порівняльний аналіз цих приголосних показує, що санскритському і іранському b,d,g у вірменській мові відповідає інколи p,t,k, а інколи b,d,g. Розглядаючи дане явище Гюбшман приходить до висновку, що в іранській мові-основі втрачена придиховість, таким чином дзвінкі придихові співпали з дзвінкими простими.
Таким чином бачимо перше пересування приголосних, в результаті якого вірменські дзвінкі і прості придихові, на відміну від іранських, не співпали.
Гюбшман також розглядає проблему утоворення вірменських свистячих з задньоязикових та процеси палаталізації, і приходить до висновку, що по утворенню свистячих з первинних задньоязикових вірменська мова близька до арійських і славянолитовських. За палаталізацією задньоязикових вона частково належить до арійських, а з іншого боку, так же як і славянолитовські вона залишає ці задньоязикові без змін. Звідси випливає, що вірменська мова не належить до іранських, хоча в ній *s переходить в h і деякі приголосні і консонантні групи представляються однаково. Це означає, що місце вірменської мови серед іранських і слов’янолитовських.
В 1875р. вийшла стаття Г.Гюбшмана “Про місце вірменської мови серед індоєвропейських мов”, в якій автор застосовуючи принцип звукових законів, відмежовує власне вірменську лексику від іранських запозичень. В той же час, вказуючи на важливі відмінні риси вірменської мови від іранської в граматичній побудові, він приходить до висновку, що “ вірменську мову слід помістити між іранськими та славянолитовськими як самостійну гілку”. В подальшому в “Вірменських дослідженнях” він дає етимологію 299 власне індоєвропейських вірменських слів, вказує на важливі відмінні риси вірменської мови від іранських в області фонетики, аналізує граматичну структуру вірменської мови в порівняльному аспекті. “Вірменська граматика” Г.Гюбшмана фактично є етимологічним словарем вірменської мови, де він дає етимологію 1971 слова та 217 власних назв.
Серед числених статей Гюбшмана слід зазначити “До хронології вірменських звукових законів”, де він встановлює час редукції та змін голосних і дифтонгів i, u, e, eay, oy, iv в некінцевій (ненаголошеній) позиції, відносячи ці зміни до кінця другого початку першого століття.
Гюбшман розробив також наукову транскрипцію вірменської мови на латинській основі, яка і досить використовується в наукових роботах
Точка зору Гюбшмана знаходить підтримку з боку К.Бругмана та Г.Остгофа, витісняючи точку зору на вірменську мову як на іранську і знаходить загальне визнання. В подальшому в області порівняльного вивчення вірменської мови успішно працюють як європейські, так і вірменські вчені. Серед європейських вірменістів особливе місце займають А.Мейє та Х.Педерсен, які в своїх числених працях так чи інакше займалися питаннями вірменської мови. З цих праць особливо важливими є “Нарис порівняльної граматики класичної вірменської мови”, “Дослідження з порівняльного синтаксису вірменської мови”, “Діалектна позиція вірменської мови” та ін. А.Мейє, “До історії вірменської мови”, “Вірменська і сусідні мови”, “Вказівні займенники давньовірменської мови” та ін. Х.Педерсена.
Серед інших невірменських дослідників слід згадати С.Бугге, Е.Лідена, Г.Деетерса, Х.Петерсона, В.Пізані, Л.Заброцького, Г.Золта та ін. Книга Г.Золта “Місце вірменської мови серед індоєвропейських мов” є своєрідним вступом в порівняльну лексикологію вірменської мови, в основі якої лежить принцип ареальної лінгвістики. Вона є першою спробою використання лексичних ізоглосс для вирішення