одним словом); як зазначалося вище; у зв'язку з тим, що; у зв'язку з цим і т. д. Загалом переважають складні речення, «ланцюжки» речень, текст чітко членується на абзаци, у межах яких речення тісно пов'язуються за смислом і граматично. Неправильне виділення абзаців свідчить про нелогічність мислення, отже, вчи-тися абзаців, членування думки на логічні частини треба з науки мислити.
Особливу форму ділового (і побутового) мовлення становить телефонна розмова, яка може бути офіційною і неофіційною. Тепер рідше пишуть листи — частіше шлють телеграми, а ще частіше — дзвонять по телефону: ведуть переговори, дають консультації, до-мовляються про ділові зустрічі, а характер приватних телефонних розмов і визначити важко. Телефонну розмову не можна «переглянути» і стилістично виправити, відшліфувати, у ній «не працю-ють» міміка, жести, але вона надзвичайно економна в одержанні й передачі інформації, для чого ефективно використовується лек-сичне й інтонаційне багатство мови. Основні вимоги до мовця, що говорить по телефону, такі: 1) чіткість, чистота артикуляції, пра-вильність дикції; 2) середній за силою голос мовлення; 3) лаконізм висловлювання (лексичний і синтаксичний), чіткість, виразність побудови фрази; 4) темп мовлення — середній; 5) тон мовлення — спокійний, ввічливий.
Телефонна розмова передбачає: встановлення зв'язку, виклад справи, закінчення розмови. Службова телефонна розмова після встановлення зв'язку (Алло!—Я слухаю.) вимагає від ініціатора розмови привітатись, назвати себе (прізвище, ім'я і по батькові або лише прізвище чи лише ім'я і по батькові), повідомити, від чийого імені говорить, а від абонента — відповісти на привітання, назватись. Викладати справу треба чітко, лаконічно, без широких описів, зайвих подробиць. Тому слід уважно продумати головні і другорядні питання розмови, фрази будувати короткі, не усклад-нювати їх зворотами, чітко вимовляти прізвища, дати, час, адреси т. ін.
Паузи повинні бути логічно виправданими, що дасть змогу співбесідникові підтвердити розуміння суті розмови, висловити своє ставлення до неї, осмислити почуту частину розмови. Закінчує розмову звичайно той, хто подзвонив, але якщо співбесідник знач-но старший за віком (чи службовим становищем), то чемність ви-магає дати можливість закінчити розмову йому. Якщо викликаний співрозмовник жінка, то треба дати їй змогу закінчити розмову. Повагу до співрозмовника можна виразити тоном розмови — не треба тільки штучності, зайвих слів, на зразок «вас турбує...»
Приватні ж розмови мають особливі загальномовні та етичні норми, застосування яких залежить і від знання етикетних правил, ї від мовленнєвої вправності. Слід вдало вибрати час для дзвінка, зокрема ввечері; подзвонивши, представитись, особливо тоді, коли трубку взяла не та людина, до якої ви дзвоните; не зловживати часом співбесідника (адже ми не знаємо, чим він у цей момент був зайнятий), не бути багатослівним; не звертатись по телефону з осо-бистим делікатним проханням, не дякувати по телефону за послугу (принаймні при зустрічі повторити подяку), не лементувати й не шепотіти, «вихлюпуючи» відповідні емоції, тощо. Телефон — зруч-ний засіб зв'язку, який, проте, не замінить живого особистісного спілкування або інформації в писемній формі.
Проаналізовані ситуації практичного мовлення становлять ін-терес для кожної людини. Щодо інших складних випадків у науко-вому, публіцистичному, художньому стилях, то вони знайдуть при-нагідне висвітлення в наступних розділах посібника.