При художньому перекладі перекладач іноді стикається з

майже непереборними труднощами. Бувають і блискучі

перемоги й гіркі поразки. Шлях майстра перекладу дуже

важкий. Існують різні способи перекладу і навіть

виникають суперечки з цього приводу. Але насамперед

художній переклад – явище естетичне: він має впливати

на розум і почуття читача так само, як і оригінал. А

праця перекладача - це праця над словом. Ті образи й

ідеї, які автор втілив у творі своєю мовою, перекладач

повинен перенести на грунт рідної культури за

допомогою засобів іншої мови, шукаючи в ній найточніші

відтінки значень.

У художньому перекладі якнайточніше відображення

змісту оригіналу має органічно поєднуватися з

якнайглибшим відтворенням його стилю. Коли перекладач

не зважає на стиль першотвору, він неодмінно

залишається байдужим і до власного викладу. В такому

разі читач одержує, по суті, не переклад іншомовного

художнього твору, а більш-менш сумлінний його переказ,

інформацію про нього. У ХІХ ст. в Росії набули певного

поширення прозові перекази поетичних творів. Прозою

переказували і “Божественну комедію” Данте, і “Дон –

Жуана” Байрона. При великій неспівмірності талантів

автора оригіналу і перекладача добротний переказ

змісту може дати суспільству навіть більше користі,

ніж зазделегіть приречені на невдачу спроби перекладу.

Сучасний перекладач не мислить повнокровного

сучасного перекладу поза уважним і натхненним

відтворенням стилю оригіналу. Як зазначав відомий

перекладач і теоретик І. Кашкін, “не послаблюючи вимог

щодо загальної відповідності змальованій у першотворі

дійсності… перекладач повинен відтворювати стилістичну

форму автора відповідно до його творчої манери”. (2)

Відображення індивідуального стилю автора художнього

твору під силу тільки зрілому, високорозвиненому

мистецтву перекладу. Колись, у першій половині

минулого століття, мало не всі українські переклади –

від Горацієвських од, які іменувалися «Гараськовими

одами», до балад Міцкевича й Гете – відтворювали

поетику не відповідних оригіналів, а «Енеїди» та

«Наталки Полтавки» Котляревського. Основною причиною

цього була обмеженість ресурсів тодішньої літературної

мови. Сучасна українська мова має всі можливості для

повноцінного відображення найрізноманітніших

індивідуальних стилів.

Ось невеличкі уривки з кількох виданих українських

перекладів творів різних літератур:

«Томас Товкмач, пане добродію. Людина здорової думки.

Людина фактів і розрахунку. Людина, яка завжди

керується правилом, що два плюс два – чотири і ні на

крихту не більше, і якої ніхто в світі не переконає,

ніби може бути й не так». (3) Це – Діккенс. Він

характеризує негативного персонажа, тупого, обмеженого

вчителя, що калічить дитячі душі своїм культом цифр і

фактів, своєю ворожістю до уяви й поезії, - і сама

манера викладу його думок говорить про Товкмача не

менше, ніж промовисте прізвище. Перекладач «Тяжких

часів» Ю. Лісняк вловив характер стилю Діккенса й

зумів перелити його у форми української мови.

«Ніхто з місця не рушив, поки їдла перед собою не

скрушив. Слава богові на небі, що дав для нашої

потреби хоч невеликий шлунок, та в нього, як у добрий

клунок, як у бочку без дна, ми бгаємо гори їжі й море

вина». (4) Це – Ромен Роллан, це життєрадісна оповідь

його безсмертного Бруньйона, це його стиль, не

мислимий без численних римованих прислів’їв та

приказок – то народних, а то тільки схожих на народні.

Усю цю мовну щедрість оригіналу ми відчуваємо завдяки

винятково уважному до його стилю перекладу С.

Сакидона.

Відображення загальних прикмет авторського стилю не

становить істотних труднощів для майстрів українського

художнього перекладу. Але пильніше придивляючись до

оригіналів і перекладів, ми можемо побачити, що деякі

специфічні стильові риси першотвору не завжди

знаходять належне втілення в матеріалі української

мови.

До таких своєрідних стильових явищ належать різні

випадки лексичної багатозначності, словесної гри,

каламбурних ефектів, які в багатьох письменників є не

зовнішньою окрасою мови, а однією з домінант стилю й

виступають як дуже важливий засіб розкриття змісту

твору. В Салтикова-Щедріна і Лєскова, в Гейне і Гашека

є чимало блискучих сторінок, перекласти які неможливо

без відтворення згаданих стильових явищ. Зрозуміло, що

ці додаткові труднощі художнього перекладу зумовлюють

і певні додаткові вимоги до перекладачів.

Так, перекладачеві «Лівші» чи «Заячого ремизу» замало

добре знати українську мову – не тільки сучасну, а й

мову ХІХ століття: він повинен тонко відчувати й уміти

відтворювати численні «відхилення» від норми,

незліченні мовні новації, що ними рясніють сторінки

Лєскова.

Сам Лєсков цілком свідомо ставиться до своєрідності

своєї мови: «Оця народна, вульгарна та химерна мова,

якою написано багато сторінок моїх творів, вигадана не

мною, а підслухана в селянина, в напівінтелігента, в

красномовців, у юродивих та святенників. Мені

дорікають за цю «манірну» мову… Та хіба в нас мало

манірних людей? Уся вчена література пише свої вчені

статті цією варварською мовою. Почитайте лишень

філософьскі статті наших публіцистів та вчених. Що ж

дивного, що нею розмовляє в мене якась міщанка… В неї

принаймні мова веселіша, смішна… Засвоїти літераторові

обивательську мову і його живе мовлення важче, ніж

книжну. Ось чому в нас мало митців стилю, тобто тих,

хто володіє живим, а не літературним мовленням». (5)

Такі міркування письменника зобов’язують перекладача

до особливо пильного студіювання й відтворення стилю

Лєскова.

Значні об’єктивні труднощі навіть для дуже

досвідченого перекладача становлять слова, вжиті не в

своєму прямому, словниковому, а в трохи “зміщеному”

значені. При цьому в тексті відбувається інтерференція

словникового і контекстуального значень, з якої

виникає художній ефект.

Існує ще й проблема стилізації в художньому перекладі.

Ця проблема порівняно мало досліджена в сучасній

філології. Вона вужча від інших магістральних

стилістичних проблем, але й недооцінювати її не можна.

Без аналізу засобів стилізації авторьского викладу під

невимушену розповідь людини з народу немислиме глибоке

вивчення мови творів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка та

Марка Вовчка. Розуміння суті такого літературного

жанру, як пародія, неможливе без заглиблення в

“техніку” стилізації. Переконливо розмежувати

оригінальну творчість і епігонство так само не можна,

не з’ясувавши питання свідомої чи мимовільної

стилізації тексту в дусі “зразкового” автора.

Прийнятне визначення стилізації дає “Поэтический

словарь” О. Квятковського. Воно не забарвлене

негативною експресією і точніше передає суть явища:

“Стилізація… - літературний прийом, відтворення

особливостей стилю іншої епохи, літературної течії,

письменницької манери певного автора…”. (6) Але