потреб дослідження стилізації в художньому перекладі

ця дефініція надто широка. Річ у тім, що перекладач

повинен не лише зберегти зміст оригінального твору, а

й відтворити його стиль, в якому відбились і епоха, і

літературна течія, і індивідуальна манера автора. В

такому розумінні поняття стилізації зливається з

поняттям стилістики художнього перекладу. Тому

доцільно сформулювати вужче визначення, яке

стосувалося б саме стилізації в перекладі.

Стилістика художнього перекладу охоплює широке коло

явищ, серед яких виділяються своїм значенням два:

збереження в перекладі стилю оригіналу і стилізація

тексту перекладу. Це різні явища, хоча вони й можуть

іноді наближатися одне до одного.

Збереження в перекладі стилю оригіналу полягає у

вживанні в тексті перекладу стилістичних відповідників

певних стилем першотвору. Як правило, такі

відповідники виявляє порівняльна стилістика

літературних мов оригіналу і перекладу.

Стилізація тексту перекладу – це вживання в ньому

таких стилем, які не є відповідниками тих чи інших

елементів оригіналу. Стилізація в перекладі може мати

різне спрямування – від перенесення в нього типових

особливостей стилю автора оригіналу, взятих з усієї

його творчості, яж до радикальної переорієнтації стилю

перекладу, який втрачає майже всі спільні риси із

стилем оригіналу й перетворюється на переспів.

У перекладах реалістичних, які зберігають діалектичну

єдність форми і змісту першотвору, стилізація йде в

одному річищі зі збереженням стилю й виступає як

допоміжний засіб у виконанні цього найважливішого

стилістичного завдання перекладу. А в перекладах, які

не можна назвати реалістичними, стилізація вступає в

конфлікт зі збереженням стилю оригіналу, осучаснюючи

(або, навпаки, архаїзуючи) його, надаючи перекладові

таких рис, які не властиві творчій манері автора

оригіналу.

Прикладом міцного переплетення збереження стилю і

стилізації є переклад роману у віршах “Євгеній Онегін”

О. Пушкіна Максимом Рильським. Ось уривок з першої

глави роману в оригіналі і в перекладі:

Прочтя печальное посланье,

Евгений тотчас на свиданье

Стремглав по почте поскакал

И уж заранее зевал,

Приготовляясь, денег ради,

На вздохи, скуку и обман

(И тем я начал мой роман);

Но, прилетев в деревню дяди,

Его нашёл уж на столе,

Как дань готовую земле.

Листа проглянувши сумного,

Євгеній рушив у дорогу,

Валдайську слухаючи мідь,

І позіхав зазделегідь,

Приготувавшися лукаво

Заради грошей до оман

(Цим і почав я свій роман),-

Та смерть уже скінчила справу:

Застав він дядька на столі,

Як дань, приречену землі.

У прикінцевих рядках строфи тут виступає збереження

стилю відповідного місця оригіналу.

Метафорично-піднесену форму виразу думки в романі

Пушкіна М. Рильський тут навіть трохи підсилює (пор.:

“готовую” і “приречену”), чим компенсується

послаблення урочистості на початку строфи (пор.:

“посланье” і “лист”).

Рильскій скористався характерним для Пушкіна

стилістичним прийомом називання предмету через

матеріал, з якого він зроблений, назвавши дзвіночок

тройки “валдайською міддю”. У цьому випадку стилізація

не тільки не суперечить відтворенню авторського стилю,

а й сприяє йому, бо випливає з урахування перекладачем

стилістичних особливостей усієї творчості автора

оригіналу і зрослого на грунті цього врахування чуття

пушкінського стилю. Таку стилізацію можна назвати

індивідуалізуючою.

Та не завжди стилізація тектсу в перекладі йде на

користь реалістичного відображення оригіналу. Іноді ми

маємо локальну стилізацію, так би мовити, негативного

характеру: вона не наближає читача до місця дії

оригіналу, а навпаки – наближає обставини й умови

подій першотвору до звичного сприйняття читачем

перекладу.

К. Чуковський писав: “Англійцеві Джеку або шотландцю

Джоку не можна давати наймення Яша, забарвлене

російським (чи єврейським) побутовим колоритом. Проте

саме так зробила Кароліна Павлова, перекладаючи балади

Вальтера Скотта, і тим занапастила весь переклад

(майже бездоганний щодо всього іншого). Дико читати в

неї в шотладській баладі про шотландську жінку:

Но все слезы льет она:

Милее Яша ей.

Втім, до пари цьому шотландському Яші, ми маємо

француженку Машу, в яку перекладач п’тдесятих років

перетворив славнозвісну Манон Леско.

Приємно знати, що ні “Маші”, ані “Яші” нині вже не

пустить у свій текст жоден перекладач”. (7) Локальна

стилізація «з позитивним знаком», спрямована на

підсилення або уточнення місцевого колориту,

здебільшого трапляється тоді, коли автор оригіналу

змальовує екзотичну , незвичну для себе дійсність,коли

й у самому першотворі вказівки на місце дії мають

характер стилізації.

Слід сказати, що негативної локальної стилізації

частіше зазнають твори більш віддалених культур, бо

збереження всіх місцевих особливостей у їх перекладі

вимагало б великої кількості приміток та роз’яснень, а

це «закрило» б їх як джерела естетичної насолоди для

широких кіл читачів. І навпаки, твори культур, добре

знайомих читачеві перекладу, при перекладі можуть

набувати навіть деякої додаткової локальної

стилізації.

Іншим різновидом стилізації перекладу є стилізація

часова. Вона полягає або в затиранні ознак епохи, що

більш чи менш явно вловлюються в тексті першотвору,

або в підкресленні та увиразненні їх перекладачем.

Коли поетика оригіналу має ознаки певного

літературного жанру, переклад може або збільшити

кількість таких ознак, або послабити їх. В обох цих

випадках ідеться про жанрову стилізацію.

Останній різновид стилізації в перекладі – це

стилізація індивідуальна. Вона має місце тоді, коли в

перекладі або творяться нові слова, словосполучення чи

образи “в дусі оригіналу”, побудовані за тими ж

принципами, які лежать в основі відповідних елементів

першотвору, або ж, навпаки, - пропускаються саме ті

компоненти оригіналу, які характеризують

індивідуальний стиль його автора.

Стилізація в руках майстра, який правильно розуміє

завдання художнього перекладу, стає активною силою, що

сприяє кращому відображенню оригіналу в усій його

цілості. Часто саме у формі стилізації виявляється

творча винахідливість перекладача, який надолужує

неминучі втрати кожного перекладу, тонко вимальовуючи

риси епохи, народу й індивідуальності автора того

художнього твору, над перевтіленням якого в іншу мову

ві самовіддано й наполегливо працює.

Використана література:

1. Віктор Коптілов. “Першотвір і переклад”.

Видавництво художньої літератури “Дніпро”., Київ –

1972.

2. И. Кашкин. Текущие дела. – У кн.: Для

читателя-современника. Статьи и исследования. М.,

«Советский писатель», 1968, стор. 528-529.

3. Ч. Діккенс. Тяжкі часи. К. «Дніпро», 1970, стор.

26.

4. Р. Роллан. Кола Брюньйон. К. «Дніпро», 1971. Стор.

49.

5. Русские писатели о языке. Л., «Советский писатель»,

1954, стор. 616.

6. А. Квятковский. Поэтический словарь. М., «Советская

энциклопедия», 1966, стор. 282.

7. К. Чуковский. Высокое искусство. М., «Советский

писатель», 1968. Стор. 118.