·

·

·

Слово входить до складу словосполучення – найближчої граматичної одиниці, через яку воно реалізується в реченні. Звідси воно має опозиційні характеристики двобічного характеру:

Морфема < слово > словосполучення (або фразеологічна одиниця).

Морфема входить безпосередньо до структури слова.

2.1 Загальна характеристика засобів словотвору.

Морфема – це сполучення якогось значення і фонетичної форми. Проте морфема, у противагу слову, не автономна одиниця, хоча окремі слова можуть складатись лише з однієї морфеми. Звичайно в англійському слові розрізняємо дві-три (зрідка – більше) морфеми. Так, наприклад, у слові students маємо три морфеми – корінь stud із значення „навчання”, суфікс –ent із значенням активної дії та закінчення –s з граматичним значенням множини. Подальше членування морфем приводить лише до виділення окремих звукових комплексів, що значення не мають.

Вільна і залежна морфеми. Морфема як частина слова частіше є залежною, ніж вільною. Це і зрозуміло, бо у даному випадку частина має належати до цілого.

Вільна морфема регулярно відтворюється за моделями мови і може вживатися незалежно, не змінюючи свого значення. Дієслово stand, іменник stand є вільними морфемами, що зберігають відповідні лексико-семантичні значення. Такі морфеми можна назвати мінімальними вільними формами. Проте, корінь stand може входити до інших слів, напр.: withstand, standing. Морфологічний стан змінюється таким чином, що дієслово withstand фактично складається з двох вільних морфем – прийменника with і дієслова stand, а дієприкметник standing – з вільної та залежної морфем – суфікс ing окремо не вживається.[4;15]

Словниковий склад, що споконвічно іменує поняття щоденного вжитку, звичайно складається з вільних морфем, які утворюють окремі слова, напр.: cow, sheep, boy, top, go, run та ін. Історія розвитку цих слів свідчить про те, що їхнє граматичне варіювання в окремих випадках відбивало наявність двох морфем – man – men, проте таких випадків у мові небагато.

Лексична морфема може збігатись з коренем слова, тобто його головним складовим елементом, що передає лексичне значення. Структурна модель спільного германського кореня збігається із структурою індоєвтруктурою індоєвня. Останнім часом загальне визнання отримала теорія індоєвропейського кореня, яку розробив Е.Бенвеніст. За Бенвеністом індоєвропейський корінь завжди складається з трьох літер (приголосний + голосний „е” + приголосний), односкладовий і має два стани: І – корінь з наголосом та суфіксом у нульовому ступені і ІІ – корінь у нульовому ступені з наголошеним суфіксом. Якщо корінь має більше, ніж три елементи, і елементи можуть наростати, то він перетворюється в іменну основу. Корінь разом з афіксами (префіксами і суфіксами) утворює основу слова. Проста основа – це, найчастіше, той же корінь слова, що може вживатись відокремлено, напр.: awe, change, note, seem. Основа, що охоплює один або більше афіксів, є похідною.[4;28]

Якщо основу позбавити афіксів, і вона не буде омонімічна жодному вільному слову того ж кореня, то така основа стане залежною. Так, у широко вживаному слові conduct і лексико-семантичному наборі, що його оточує – conductor, deduct, deduce, seduce, seductive та ін. – префікс con- може бути відокремлений лише формально. Корінь, що залишиться, запозичений з латинського ductio – „веду” і не утворює окремого слова. Таку основу і називаємо залежною. Явище це закономірне, бо основа запозиченого слова виникла і пройшла шлях історичного розвитку в іншій мові, напр.: cour-age, facul-ty, hon-est, mat-ure, royal-ty, senti-ment, un-cert-ain.

Корінь вважається головним складовим елементом, що після вилучення функціональних афіксів не підлягає подальшому словотворчому аналізу.

В англійській мові корінь дуже часто збігається з формою слова. Фонетично це явище дуже часто відбувається в односкладових словах, напр.: aim, cat, get, hat, pig, set. Збіг кореня з формою слова є наслідком історичного розвитку структури власне англійських слів – наприкінці середньовічного періоду відбулося зникнення закінчень. Як наслідок цього процесу англійські слова відтоді не мають формальних ознак (закінчень), які вказували б на приналежність до певної частини мови. Переважна частина односкладових слів – це продуктивні, словотворчі корені, за допомогою яких утворюються нові, похідні слова.

Тоді як корінь – до певної міри незалежна частина слова, афікси – завжди залежні елементи структури. І суфікс, і префікс мають семантичне навантаження, проте вони не вживаються у вигляді незалежних мовних одиниць.

Суфікс – деривативний (похідний) елемент наприкінці слова (між коренем і закінченням), який є або був продуктивним елементом словотвору. Суфікс має лексико-семантичне значення, проте не вживається відокремлено, тобто не має ознак окремої частини мови. Однак, коли одне і те ж слово з різними суфіксами належить до однієї частини мови, то за допомогою суфікса розрізняються лексико-граматичні класи цих слів, наприклад: суфікси –er та –est для вищого та найвищого ступенів порівняння прикметників: bigg-er – the bigg-est, sweet-er – the sweet-est. Суто семантичні зміни відбуваються у слові при зміні суфікса і дозволяють відносити це слово до однієї частини мови: collect-able, collect-ible. Нарешті, різні суфікси можуть утворювати як просту, так і подвійну опозицію різних частин мови, наприклад: cold –cold-ish (прикм.) – cold-ly (прислівн.) – cold-ness (імен.). [1;73]

Завдяки тому, що за суфіксом зберігається одне лексико-семантичне значення, вживання останнього з основою певних груп слів спонукає до утворення відповідних частин мови. Звідси суфіксація – важливий вид словотвору в англійській мові з типами, що склались історично.

Префікс – це морфема, що стоїть перед коренем слова і модифікує його