Корінна українська лексика – це слова, що виникли в українській мові або були успадковані нею від давніх мов – основ (праслов’янської і давньоруської), на базі яких вона утворилася. Наприклад: хлібороб, щирість, будувати, щоденно, сорок, дружба, вчити, наш, сто, зверху.

Корінна українська лексика являє собою нашарування від сивої-сивої давнини до наших днів. як розкопки вглиб у корі Землі розкривають відклади попередніх віків, так і дослідження історії лексики виявляють пласти слів, що створені народом у різні епохи.

Називають три основні шари корінної української лексики з погляду її походження: спільнослов’янський, до якого входить і найдавніша, спільно індоєвропейська лексика, спільносхіднослов’янський і власне український. Слова двох перших шарів у російську, українську та білоруську мови.

Спільнослов’янська лексика – це слова, успадковані через давньоруську із спільнослов’янської (праслов’янської) мови; найдавніший шар української лексики, її ядро. Спільнослов’янські слова втратили свою мотивованість і мають, як правило, непохідну основу. Наприклад: мати, око, кінь, молоко, воля; сидіти, орати, вміти, учити; хитрий, глухий; один, сто; ваш, там, куди; про, а, ні.

Більшість спільнослов’янських слів поширена в усіх слов’янських мовах, ясна річ, із фонетичними відмінностями, що відбивають специфіку кожної з них.

Серед спільнослов’янської лексики виділяють найстародавніший прошарок – спільно-індоєвропейські слова. Наприклад: сестра, брат, вовк, зима; вода, небо, ніч. спільно-індоєвропейські слова збереглися в близькому звучанні в інших мовах, що належать до індоєвропейської сім’ї. Порівняння: укр. мати, чеське matka, болг. майка, англ. mother, нім. mutter. Спільнослов’янська лексика – це найбільш стала й уживана частина словника української мови. Особливо багатим і різноманітним є склад спільнослов’янських іменників. Серед них можна виділити ряд тематичних груп, назви:

1) предметів і явищ природи;

2) родинних зв’язків;

3) органів та частин тіла;

4) тварин та продуктів тваринництва;

5) рослин та їх частин;

6) житла, приміщень і їх деталей, предметів побуту, продуктів харчування;

7) знарядь праці;

8) деяких корисних копалин;

9) первісних абстрактів понять.

Важливу і велику групу спільнослов’янської лексики складають дієслова – назви дій, робіт, процесів: стояти, лежати, йти, брати, жити, воювати. Чимало в українській мові спільнослов’янських за походженням прикметників – назв кольору, смаку, розміру, духовних та фізичних якостей людини, властивостей речей та ін.: рудий, довгий, малий, вузький, кислий, солодкий, мудрий, хитрий, лютий, глухий, косий, легкий, теплий, рівний. Спільнослов’янськими за походженням є ряд числівників (один, два, три, сім, вісім, десять, сто), більшість займенників (я, ти, ми, він, вини, хто, мій, наш, сам, весь), непохідні прийменники, сполучники, частки (з, за, при, над, у, до, о, а, чи, ні, ж, би) та ін.

Спільносхіднослов’янська, або давньоруська, лексика – це слова, що виникли в період спільносхіднослов’янської мовної єдності і успадковані українською мовою, як і російською та білоруською. Наприклад: ярина, білка, цілина, коромисло, сизий, дев’яносто, сорок, сьогодні. В інших слов’янських мовах вони не побутують.

Формування спільносхіднослов’янської лексики припадає на період VI – XIV ст.

Спільносхіднослов’янська лексика пов’язана зі змінами у суспільному економічному житті східних слов’ян, розвитком науки, культури, мистецтва, особливо в період Київської Русі. Наприклад: селянин, митник, урожай, скатерть, поневолі, велич, суть (у сучасному значенні), хороший.

Спільносхіднослов’янська лексика значно поповнила тематичні групи слів, успадковані із спільнослов’янської мовної єдності. Помітно збагатились у цей період усі групи іменників.

за походженням слова здебільшого є похідними. Значення їх, як правило, мотивується.

Спільносхіднослов’янські слова найчастіше поширені в усіх трьох братніх східнослов’янських мовах, однак деякі з них в одній з мов вийшли з ужитку, змінилися іншими словами, окремі набули нового значення.

Власне-українська лексика – це слова, що виникли в українській мові і є специфічними, властивими тільки їй словами. Наприклад: Батьківщина, очолити, громадянин, плугатар, осередок, освіта, самота, піддання.

Почала вона формуватися з ХІV ст., коли складалася, водночас з російською та білоруською, українська мова.

Виражаючи специфіку української мови, власне-українські слова відсутні в інших мовах, у тім числі і східнослов’янські. У цих мовах вони мають відповідники – інші за звучанням слова. Власне-українські слова поповнили всі тематичні групи лексики, успадковані із спільнослов’янської та спільносхіднослов’янської мов. Велику групу складають власне-українські слова на позначення суспільно-політичних та адміністративних понять: жниварка, січкарня, віялка, сіяч, рільник, тваринник, корівник. Збагатилася власне українськими словами військова лексика (наступ, озброїти, оточення, військомат), абстрактна (мрія, щирість, хист, сподівання, майбуття, відродження, поступ), наукова (іменник, прислівник, кисень, водень), технічна (промисловість, гірництво, залізниця, літак), педагогічна (виховання, освіта, педрада, іспит, гурток, оцінка, малювання) та ін.

Багато власне українських слів поповнило групи лексики на означення предметів і явищ природи ( гай, жовтень, завірюха), назв житла, будівель та їх частин (приміщення, будинок, садиба, горище), назв страв і напоїв (борщ, вареники, бублики, куліш), одягу і взуття (спідниця, капелюх, хустка, намисто, стрічка, чоботи).

Власне українські слова є здебільшого похідними. Вони утворилися від спільнослов’янських, спільносхіднослов’янських, та власне українських слів за допомогою властивих українській мові словотворних засобів, наприклад, суфікса –ин-, на означення адміністративно-територіальних одиниць (Донеччина, Черкащина), суфікса –ій-, що утворює назви осіб за родом діяльності ( водій, колій, палій, носій), за зовнішніми та внутрішніми якостями (плаксій, крутій), -ень- осіб за певними якостями (блазень, красень), -ач- (викладач, слухач, орач), -аль- (скрипаль, коваль), -ець- (полтавець, кравець), -ник- (газівник, доменник) тощо.

Корінь роб характерний для всіх східнослов’янських мов, проте від нього утворилося цілий ряд власне-українських слів: робити, виробляти, виріб, виробництво, робітник, робітничий та ін. Стали специфічно українськими окремі