Відтворення семантико-стилістичних функцій реалій у перекладі – кардинальне питання перекладознавства. Чимало дослідників розглядало це питання і часто доходило при цьому не зовсім однакових висновків. Також при перекладах реалій слід враховувати те,що в різних мовах визначаються різні способи перекладу реалій.

На основі зіставлення англомовних перекладів української прози з їхніми оригіналами можна визначити такі способи трансляційного перейменування реалій: транскрипцію, гіперонімічне перейменування, дескриптивну перифразу, комбіновану реномінацію, калькування, міжмовну транспозицію на конотативному рівні, метод уподібнення, контекстуальне розтлумачення реалій.

Терміном “транскрипція” позначають віднайдення якомога точнішого віповідника через запис звучання слів мови-джерела графемами мови-переймача. Транскрипція зв’язана з точною (наскільки це можливо) передачею звучання іноземного слова (примат вимови),- не єдиний спосіб передачі. Можливий і примат графіки – транслітераційна передача. Транскрипція і транслітерація – найлаконічніші способи. Завдяки ним створюється певний експресивний потенціал: у контексті слів рідної мови транскрибоване слово виділяється як чуже, надає предмету, який воно позначає, конотацій небуденності, оригінальності.

Коли йдеться про нефонетичні (щодо правопису) мови, зокрема, таку, як англійська, то транскрипція доречніша ніж транслітерація, що не відтворює справжнього звучання слів вихідної мови, а часто навіть спотворює його. Звідкіля ж взялось оце ломоносовське “Невтонов” у його патриотичному афоризмі: “… может собственных Платонов и быстрых разумом Невтонов российская земля рождать “, як не через транслітерацію, панівний тоді в російській писемній практиці спосіб відтворення, англійського прізвища Newton ?! Лише транслітерацією млжна пояснити, чому роман В.Скотта “Ivanhoe” був опублікований у 1826р. у російському перекладі Г.Ковтирьова під назвою “Ивангое”, а у Львові у 1905р. опубліковали “Robinson Crusoe” в українському перекладі А.Павинського під назвою “Робінзон Крузоє”, автора ж назвали Даніелем Дефоє. Правда, так було не всюди і не завжди.

В українсько-англійських відносинах у багатьох випадках ще не встановлено на науковій основі точних правил міжмовних фонетико-графічних відповідників, не розв’язана повністю проблема усталеного оформленння на письмі звучання українських слів в англомовному оточенні. Проте все ж українські перекладачі широко послуговуються цим способом перекладу реалій і іноді досить влучно. Зокрема дуже влучно транскрибувала власні імена англійська письменниця М.М.Дові, яка після десятитижневого перебування в Українських Карпатах опублікувала в 1891р. книжку “Дівчина в Карпатах”.

Проти транскрипції як масового способу передачі реалій іншомовним звуковим матеріалом часто лунають голоси критиків. Справді, які ассоціації може викликати чуже далекомовне слово, подекуди дуже важке для вимови, часто повністю позбавлене змісту для читача, що не володіє мовою-джерелом? Так, лексема “характерник” (“чаклун”, “чарівник”) з оповідання О.Стороженка “Закоханий чорт”: “Що воно за біс,- подумав дід,- чи не характерник…” можна б приблизно передати англійськими частковими відповідниками a sorcerer, a conjurer, a wizard, an enchanter. Тоді сема “локальність” була б утрачена, але семантика реалії оригіналу, денотативна і частково конотативна, збереглася б. Ф.Лайсвей пішла шляхом транскрипції: “What the devil is he?” thought my grandfather.” Is he not a kharakternick?”, але англомовний читач, без сумніву, не зрозуміє цього транскрибованого слова.

Транскрипція, поруч із запозиченням і чужим синтаксисом, сприяють перенесенню читача в атмосферу чужої мови, а не перекладові з однієї мови на іншу. Інколи, завдяки транскрипції, у читача створюється фальшиве уявлення, нібито йдеться про реалію чужого побуту. Насправді ж тут відіграла визначальну роль безпорадність перекладача, його небажання чи невміння віднайти потрібний (хай і описовий) відповідник. Так, у перекладі рядків із співанки Ю.Федьковича “Флояра”: “Сестри сидять у каганця, Шиття дошивають” – “The sisters finish their sewing By the light of the Kahanets” знаходимо транскрибоване слово Kahanets. Текст був би зрозумілішим, якщо б перекладачка вжила вислови a nightlight, a small lamp. В той же час заголовок вірша – реалію “Флояра” – варто було б транскрибувати, бо , по-перше, це специфічно гуцульський інструмент, а по-друге, ця реалія – наскрізний експресоїд усієї поезії: у флояру тужить Іванів брат за ним; коли раптово голосно флояра замовкає, всі жахаються, передчуваючи якесь нещастя; коли Іван умирає на чужині йому вчувається голос флояри.. Ф.Ласвей вжила як заголовок гіперонім “The flute”. За характером будови та грі на ній a flute має певну подібність з флоярою, але в такому перекладі зникає уся національно-культурна інформація.

Єдиний різновид реалій, який неминуче треба подавати в національній подобі,- це антропоніми та топоніми, на зразок українських Тарас, Ярема, Калина, Вірко, Черемош, Назар. Так, у газеті “News from Ukraine” у розповіді про перебування американських туристів у Києві читаємо: “A nine-year-old American, Yarema Bachynsky, came to Ukraine as a member of the group”. Тут ідеться про мешканця США, але українця за національністю, на що вказує його ім’я, правильно протранскрибоване. У принципі, правильне наслідівання оригінального звучання назв (Вільнюс, Тбілісі, Lviv) – вияв поваги до народу.

Зовсім інший підхід до смислово значущих власних імен, прізвищ і географічних назв. Смислове ім’я – це своєрідний троп, рівновартний метафорі чи порівнянню і використовуваний у стилістичних намірах для характеристики персонажа або соціального середовища. Воно незамінне там, де є гротеск, гіпербола, певний підтекст. Коли власні імена семантично значущі, втрати при транскрипції бувають надзвичайно великі. Наприклад, перекладаючи повість “Fata Morgana” А.Бернгард перейменував вуличну кличку Олекси Безика – Півтора Лиха: “Коло Графійки сидів Олекса Безик, якого на селі звали Півтора Лиха” – “Next to Hafiyka