Примітно, що для польських дітей С. Грабський вимагав польську мову, а для українських дітей пропонував чужий зміст освіти і чужих вчителів, щоб таким чи-ном "знищити українську культуру й національні особливості українського народу і таким чином зліквідувати українське питання на східних окраїнах Польщі". (Вели-канович Д. За укр. школу. – Л: РШ, 1937. – 56 с. – с. 6).

Простежуємо спробу застосувати закон С. Грабського і для утраквізації серед-ніх шкіл, однак завдяки рішучій протидії громадськості в гімназіях Львова, Терно-поля й Перемишля, де заведено утраквізм (1925 р.), частина предметів стала викла-датися українською мовою.

У відповідності до розпорядження МВО від 7 січня 1925 р., виданого на виконання закону від 31 липня 1924 р., питання введення мови викладання мало вирішуватися на основі поданих батьками учнів декларацій (заяв). Закон проголошував, що при наявності в шкільному мікрорайоні не менше 25% українського населення батьки чи опікуни учнів можуть подавати декларації про наявність дітей української національ-ності від 7 до 14 років з проханням мови навчання. Якщо таких дітей ви-явиться не менше 40, то може розглядатися питання про навчання їх рідною мо-вою. У випадку подання менше 40 декларацій навчання мало відбуватися держав-ною, тобто польською мовою. Коли ж за рідну мову викладання подано 40 деклара-цій, а за державну – 20, то школа ставала утраквістичною. Для відкриття середніх шкіл з українською мовою навчання вимагалися декларації від батьків 150 учнів (Podreczny poradnik dla kicrorownikow I nauiczycieli szkol powzechnych. – Zodar, 1935. – 1935. – S. 28).

Як свідчать повідомлення тогочасної преси, влада допускала низку зловживань з метою ліквідації українського шкільництва: погрози, підкупи, залякування, шан-таж. Проте українська громадськість чинила спротив такому колонізаційному тиску. Громадськість, організації краю, політичні партії та ін. взяли участь в очолюваних "Рідною школою" плебісцитових акціях.

Так, у 1932. батьки внесли близько чверті мільйона декларацій за 350 000 українських дітей, (Великанович Д. За українську школу (В справі зміни закону з 31 липня 1924 р. про мову навчання в держ. Школах). – Львів: Рідна Школа, 1937. – 56 с. – с. ), що свідчить про висловлення українським народом протесту проти утраквізму в школах.

З метою придушення боротьби українців за рідну мову навчання польський уряд провів у 1930 р. "пацифікацію" (умиротворення), яка супроводжувалася про-грамами й фізичними розправами над національно свідомими мешканцями краю.

Доповнення до закону С. Грабського внесли міністерські розпорядження та де-крет президента Польщі від 29 вересня 1930 р. Зміст їх був спрямований в основ-ному на закріплення досягнутого через шкільні плебісцити в справі полонізації українського шкільництва, зокрема, зміну мови викладання можна було провести не раніше, ніж через 7 років після видачі останнього розпорядження, що визначало мову викладання в цій школі (Ступарик Б.М. Д_ність "РШ" в міжвоєнну добу // СБМ. Ш-н. в.м. – С. 137). Зрозуміло, що українська громада втрачала право вчити дітей українською мовою. У цей період спостерігаємо також постійне зменшення кількості дітей шкільного віку, що пояснюється складним соціально-економічним становищем краю.

Низку змін у системі освіти зініціювала шкільна реформа 1932 р.: восьмирічні гімназії замінили чотирирічними гімназіями та дворічними ліцеями. Дворічні ліцеї створювалися майже при кожній гімназії і виступали їх своєрідною надбудовою, проміжною ланкою від середньої до вищої освіти.

Отже, після реформи 1932 р. в Галичині утверджується така структура навчаль-них закладів: чотирирічні народні школи, чотирирічні гімназії, дворічні ліцеї. Типи гімназій приведено у відповідність до існуючих у Європі аналогічних закладів, а класичні та реальні школи перестали існувати (Шанковський Л. Реформа шкільниц-тва (Погляд на її ціль, прояви й організацію). – Перемишль, 1937. – с. ). З огляду на тему нашого дослідження зауважимо, що гімназія та ліцей отримували різний статус середньої школи, відповідно, керувалися в своїй діяльності різними навчальними планами й програмами. У приватних середніх школах навчання відбувалося відповід-но до навчальних планів для державних шкіл. Українську мову вивчали на основі програми, що її видала Головна управа "Рідної школи" в 1909 р. (Білавич, Сав-чук – С. 118).

З прийняттям дискримінаційних законів різко зростає кількість утраквістичних шкіл (див. таб. 1)

Таблиця 1

Кількість шкіл у 1911_рр. у Львівському, Тернопільському, Станіславсь-кому Воєводствах

Навч. рік | Воєводства | К-ть народних шкіл

Укр. | Польськ. | інші | Утракв.

1911-1912 | Львівське

Тернопільське

Станіславське | 936
704
732 | 1052
376
162 | 10
2
8

2420 | 1590 | 20

1921-1922 | Л.

Т.

С. | 978
643
816 | 1363
608
311 | 29
12
38

2437 | 2282 | 89

1927-1928 | Л.

Т.

С. | 305

174
265 | 1361
677
284 | 41
–
36 | 645
455
526

745 | 2325 | 77 | 1635

1934-1935 | РАЗОМ | 457 | 23299 | ? | 2754

Великанович Д. За укр. школу. – Л: РШ, 1937. – 56 с. – с. .

Як видно з таблиці, число утраквістичних шкіл стрімко зростало і на 1935 рік становило 1635 в усіх трьох воєводствах.

Утраквізації підлягали в першу чергу школи з українською мовою навчання, що призводило до скорочення кількості годин на вивчення української мови.

За дорученням української Парламентарної Репрезентації посол Дмитро Вели-канович підготував проект змін і доповнень до шкільного закону Грабського С. від 31 липня 1924 р. 12 березня 1937 р. посол на засіданні освітньої комісії сейму ви-ступив із першою частиною підготовленого ним документу. Товариство "Рідна Школа'' видала друком запропонований проект, в якому мотивовано шкідливість окремих статей закону