8 серпня 1859 р. міністр освіти Австрії видає розпорядження про викладання в середніх школах національних мов, рідних мов тих націй, що проживають на території Австрії, яке так і не було реалізоване на практиці. В березні 1860 р. видано роз’яснення, згідно з яким вищеназване розпорядження стосується лише приватних шкіл. Аналогічною була доля й інших законів та розпоряджень 60_х років. Польська шляхта вела активну боротьбу за запровадження в школах викладання польською мовою, тому між державними і краєвими законами простежуємо ряд суперечностей.

Так, у 19 артикулі основного державного закону від 21 грудня 1867 р. записано: „В краях, заселених кількома народностями, публічні наукові заведеня повинні бути так уладжені, щоби кожда з тих народностей, без примусу до науки другої краєвої мови, одержала змогу образованя в рідній (підкреслено нами – М.Т.) мові" (Ю.Л. В справі нашого народного шкільництва. – Львів, 1909. – с. 11). А 22 червня 1867 р. галицький сейм ухвалив закон, який постановляв, що в кожній народній школі, де частина учнів володіє українською, а частина – польською мовами, не викладова мова є обов’язковою для вивчення.

Цей краєвий закон вступив у суперечність з основним державним законом. У ньому читаємо: „Арт. . Право рішати про викладову мову в народних школах прислугує тим, котрі школу удержують. Apт. . Коли народна школа дістає підмогу з публічних фондів, тоді право рішати, котра мова, польська чи руська має бути викладова, виконує громада спільно з шкільною краєвою радою в той спосіб, що ореченя громади підлягають затвердженю краєвої шкільної власти. Арт. . В кожній народній школі, в котрій часть шкільної молодіжи уживає польської, часть руської мови, та мова, котра не є викладовою, буде обов'язковим предметом науки в межав відповідних школі" (Krajowe ustawy szkolne wraz z Statutem Rady szkolnej krajowej. –Lwow, 1889. – S. 78-80). Законом дозволялося проводити вивчення окремих предметів українською мовою в тих випадках, коли цього бажатимуть батьки не менше двадцяти п'яти учнів. У класах з українською мовою викладання обов'язковим було вивчення польської мови, а в середніх школах з польською мовою викладання у переліку обов'язкових предметів була українська мова.

Найбільшої шкоди українській мові приніс п'ятий артикул закону "Про мови викладові в школах Галичини", який узаконив викладання польською мовою в державних середніх школах. Українська залишилась мовою викладання для самого предмету "Українська мова", при чому він, за бажанням батьків, міг бути надобов’язковим, а також в чотирьох нижчих класах академічної гімназії у Львові –єдиній українській гімназії, що була створена на базі Львівської німецької академічної гімназії (до 1874 року).

Таким чином, прийнятий сеймом закон "Про мови викладові в школах Галичини" ігнорував постанову основного державного закону стосовно рівноправності всіх народностей у державі, їх право зберігати й розвивати свою мову, народність, призвів до витіснення української мови зі шкіл .До нього так і не було внесено змін, не приведено у відповідність із державним законом.

На становище української мови негативно вплинуло також розпорядження центральної влади від 5 листопада 1868 p., яке зобов'язувало шкільні ради користуватися в своїй діяльності державною мовою. Відмінено це розпорядження аж 9 травня 1877 р. листом міністра освіти до Краєвої шкільної ради.

Низку змін у шкільництві краю започаткував новий державний шкільний закон від 14 травня 1869 року, §77 якого відміняв усі прийняті до нього шкільні закони і розпорядження.

Вирішення питання про мову викладання в школах, а також про вивчення другої краєвої мови §6 закону поклав на Краєву шкільну раду: "Про викладову мову та про науку в другій краєвій мові рішає краєва шкільна власть в межах зазначених законами по вислуханю тих, котрі школу удержують" (Вісник законів і розпоряджень краевых. – Львів, 1869. – с. ), яка, зрозуміло, часто вирішувала його в інтересах поляків, що становили більшість в КІПР. Це приносило велику шкоду українській школі, адже, як справедливо зауважували тогочасні педагоги, плекання мови та вивчення її мас велике значення для виховання молодого покоління: „Живе слово, бесіда входить глибоко до душі і є тим здоровим і хорошим зерном, що приносить багаті плоди" (Н. Гадки про виховане // Учитель. – 1890. – 4.1. – с. _. – с.7).

Закон містив низку прогресивних положень: створення різних типів навчально-виховних закладів, впровадження нових навчальних планів і програм, однак не всі вони реалізувалися на практиці. Не втратив, всупереч держаному закону, своєї сили артикул третій краєвого закону від 22 червня 1867 p., який примусово вводив вивчення другої краєвої мови всюди, де її вживає хоча б частина шкільної молоді. Більше того, хоча артикул 3 краєвого закону передбачив вивчення другої краєвої мови ,,в границях відповідних школі", Краєва рада своїм розпорядженням 7 березня 1893 р. ч.741 ввела ряд навчальних планів із вміщеною для кожної школи дискримінаційною постановою, згідно з якою вивчення другої краєвої мови повинно проводитись так, щоб учні на вищих ступенях елементарної народної школи володіли нею, як своєю рідною мовою.

Виступи депутатів галицького сейму, що відстоювали національні інтереси українців, боротьба членів "Просвіти", всієї прогресивної громадськості краю зумовили прийняття 31 травня 1874 р. кураєвого закону про поступовий перехід на навчання в гімназіях українською мовою, що призвело до зростання в них кількості українських дітей, дозволило покращити якість викладання української мови та інших