У 1886 р. галицький сейм прийняв рішення про запровадження в школах утраквізму (двомовності), яке не було реалізоване не практиці. Проти утраквізму рішуче висловлювалися Я. Біленький, О. Іванчук, В. Ільницький, І. Ющишин та ін. галицькі педагоги. Не вніс чіткості у визначенні мови викладання в школах і новий державний шкільний закон, прийнятий 2 травня 1883 р., хоча в ньому й наголошувалося на необхідності при вирішенні питань враховувати місцеві особливості (Zbior ustaw i najwazniejszych iozporadzen w sprawie szkolnictwa ludowego obejmujacy ustawy szkolnazdnia 2 lutego 1885. – Lwow, 1885. – S. 14-16).

У 1887 p. при польській гімназії в Перемишлі галицький сейм ухвалив створити паралельні класи з українською мовою, які пізніше склали окрему українську гімназію. Пізніше засновують українські гімназії в Коломиї, Тернополі, Станіславові.

Краєвий закон дозволяв засновувати при польських гімназіях паралельні класи для українців, якщо є 25 учнів у класі. В таких класах половина предметів викладалася українською, а половина – польською мовами. Такі "паралельки" діяли при польських гімназіях в Бережанах і Стрию.

25 лютого 1871 p. розпорядженням № І740 Краєвої шкільної ради, виданим на підставі рескрипту міністра віросповідань і освіти від 20 жовтня 1870 р. № , було прийнято рішення про відкриття учительських семінарій як окремих закладів для підготовки вчителів народних шкіл (Zbior us taw i najwazniejszych iozporadzen w sprawie szkolnictwa ludowego obejmujacy ustawy szkolna z dnia 2 lutego 1885. – Lwow, 1885. – S. 70). Мовою викладання в чоловічих семінаріях у Кракові, Новому Сончі, Ряшеві, а також у жіночих семінаріях в Кракові й Перемишлі для всіх предметів була польська. В чоловічих семінаріях у Львові, Тернополі, Станіславі, а також жі-ночій семінарії у Львові мовами викладання були польська й українська. Розпоря-дження надавало можливість майбутнім вчителям вивчати рідну мову (Zbior us taw... – S. 70). На жаль, це позитивне для української нації положення не завжди реалізо-вувалося на практиці.

Навчальні плани учительських семінарій включали педагогіку й методики ви-кладання дисциплін, тому при кожній семінарії створювалася 4_класна початкова школа, так звана школа вправ, де майбутні вчителі "вправлялися" у проведенні уро-ків, за сучасною термінологією – проходили педагогічну практику.

Учительські семінарії будували свою діяльність на основі "Статусу організа-ційного" і Навчального плану від 1874 р. Після ухвалення в 1883 р. австрійським пар-ламентом "новелей шкільних" ці регламентуючі документи в 1886, 1890 рр. за-знали окремих змін стосовно чоловічих семінарій; низку змін внесено і в 1907 році.

Поправки в роботу закладів для підготовки вчителів вніс прийнятий 31 липня 1886 р. "Статут організаційний учительських семінарій". Прийняті 2 лютого 1885 р. та 23 травня 1895 р. краєві закони чітко регламентували роботу семінарій, деклару-вали роботу за єдиними навчальними планами. Тобто навчальний процес в учительсь-ких семінаріях був централізований, чітко контролювався.

Отже, в кінці XIX ст. освітні реформи не сприяли утвердженню й розвитку української мови. Прийнятий у 1867 р. закон ввів польську мову викладання, що призвело до зменшення кількості учнів-українців у школах, знижувало якість знань. В навчальних планах і програмах для усіх типів шкіл домінували німецька, латинсь-ка, грецька, польська мови. В кінці століття у зв'язку з посиленням діяльності уряду по денаціоналізації українського населення збільшується кількість утраквістичних шкіл, зростає число вчителів-неукраїнців, різко знижується рівень грамотності, зрос-тає кількість анальфабетів (неписьменних).

Українська мова не мала належної нормативно-правової бази для поширення в школах як мови викладання, тому на кінець століття зростає кількість дітей, які не володіють рідною українською мовою. (Зі шкільної статистики // Учитель. – 1904. – 4.7. – с. 107-109; Рада шкільна краєва aZ центральна комісія статистична // Учи-тель. – 1904. – 4.12. – с. 197). Все це посилило необхідність створення належної но-рмативно-правової бази, яка б законодавче закріпила становище української мови як мови викладання в усіх типах шкіл Галичини.

Початок XX ст. ознаменований боротьбою українців за національну школу з рід-ною мовою викладання в ній. В 1903-1904 рр. питання запровадження утраквізму в школах краю знову набирає гостроти, виноситься на розгляд галицького сейму. Проти запровадження двомовності рішуче виступають І. Копач, І. Ющишин та ні. на сторінках "Учителя", "Рідної школи". Рішення про утраквізм шкільництва не було прийнято.

Незважаючи на вимоги українців щодо заснування різних шкіл з українською мовою викладання, міністерство освіти в 1909 р. затверджує план утраквістичної гімназії, що призвело до нівелювання української мови, зменшення кількості годин на її вивчення. Питання впровадження рідної мови як мови викладання, покрашення вивчення самого предмету української мови в школах займає чільне місце в програ-мах педагогічних нарад, засідань тощо. Так, 28 грудня 1905 р. на краківському з’їзді були прийняті "Постулати Русинів, членів "Zwiwzku nauczycielstwa ludowego w Galicji", які вимагали наступного: 1) у всіх громадах, де живуть поляки має бути школа з викладовою польською мовою, а де українці, то українська; 2) коли в якій місцевості число дітей іншої народності дійде до 40, там має бути створена окрема школа для тої меншості; 3) щоби в народних школах українська мова не була обов'яз-ковою для поляків, а польська – для українців (Постулати Русинів // Про-мінь. – 1906. – Ч.10. – с. ).

Відсутність належної нормативно-правової бази значно ускладнювала вдоско-налення змісту шкільного курсу української мови, пошук нових принципів, форм. методів й засобів її викладання. Тому педагоги краю (І. Кулинич, І. Ющишин) готу-вали проекти нових шкільних законів, які так і не були реалізовані. Важливо, що пошук шляхів реформування