Розроблені навчальні плани й програми з української мови подано і в другій час-тині "Проекту єдиної школи на Вкраїні", який є одним з виразних свідчень пара-лелізму в мовних напрацюваннях українців, роз’єднаних кордонами чужих держав. Нагадаємо, що спершу план єдиної школи в Україні в загальних рисах розробляла спеціальна комісія Товариства шкільної освіти під керівництвом П. Холодного, а в січні 1919 р. при Міністерстві народної освіти створено шкільну комісію, яка в сек-ціях займалася підготовкою проекту. Проте в результаті воєнних дій робота в сек-ціях припинилася, зібрані матеріали вивезли до Кам’янця-Подільського, де з липня 1919 р. діяв новоутворений координаційний орган – комісія з 29 осіб. (Українська педагогіка в персоналіях: У 2_х кн. Кн.2: Навч. посібн.За ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Либідь, 2005. – 552 с. – С. 289). Зауважимо, що до її складу, крім наддніпрянців, входило 14 галичан, серед яких – відомі культурно-освітні діячі, педагоги-словес-ники А. Алиськевич, Я. Біленький, В. Бірчак, І. Боберський, О. Бойцун, Л. Борис, І. Брикович, А. Домбровський, В. Пачовський, І. Прийма (Зайченко І. Проект єдиної школи на Україні // Шлях освіти. – 1998. – № 4. – С. ).

Як бачимо, мовне питання було важливою складовою державно-освітньої полі-тики в період ЗУНР: в 1918-1919 рр. уряд молодої держави сприяв підготовці вчите-лів-словесників, створенню рідномовних підручників, в т.ч. й з української мови, українізував чужомовні школи. Українська мова в цей період була важливим чинни-ком збереження української культури, засобом формування української інтелігенції.

Зі зміною державної приналежності змінюється і ситуація в шкільництві, зо-к-рема, в питанні мови викладання. Всі українські кафедри у Львівському університеті скасовано, не допущено до організації приватного українського університету. Почалася ліквідація народного й середнього укр. шкільництва.

Українську мову викладання масово змінювала польська. Шкільні органи влади вводили підручники, зміст яких передбачав полонізацію української молоді. На українські підручники або не вистарчало грошей, або ж вони були точними копіями польських (Товариство ВПУВ 1905-1931 / За ред. І. Ющишина. – Львів: Наклад ВПУВ, 1932. – 339 с. – с. 10).

Звільняють з посад вчителів української мови, українських катехитів. У Львівсь-кому повіті "безцеремонно" змінюють українські школи на польські. На жаль, були й серед українців такі вчителі, що видавали себе за патріотів, а, проте, починали вже з 1 класу вчити дітей по-польськи (напр., учителька Гелемейова із Ви-слобок, Львівщина). Тих учителів-українців, які не бажали переходити па польську мову викладання, звільняли з посад і переводили в Західну Галичину в чисто польсь-кі повіти (Хроніка // Учитель. – 1924. – Ч.9. – с. . – с. 360).

У середині 30_х рр. політика полонізації продовжується, мова й надалі розгля-далася польськими можновладцями як засіб спекуляцій, денаціоналізації. Низка за-конів і розпоряджень обмежували права українців. Так, рескриптом Міністерства віросповідань та освіти від 18 серпня 1923 р. в українських гімназіях було запрова-джено обов’язкову польську мову. На основі рескрипту Кураторія Львівського шкіль-ного округу 10 січня 1934 р. видала обіжник (наказ ч. /11) про запрова-дження при вступі до першого класу в державні та приватні гімназії іспити з польсь-кої мови в такому ж обсязі, як і з української. Цього ж дня видано і другий наказ ч. /11, згідно з яким в українських державних і приватних школах польсь-ка мова ставала предметом письмового іспиту зрілості нарівні з українською мовою, а у випадку усного іспиту до обох мов рекомендовано використовувати однакові вимоги, такі ж, як і до латинської та грецької Якщо ж учень склав письмовий іспит незадовільно, то від нього вимагалося складати польську мову замість української. (Федорович К. Українські школи в Галичині в світлі законів і практики. – Львів, 1924). Велику школу для організації навчання української мови приніс і наказ від 21 березня 1924 р. ч. , згідно якого в українських приватних школах усувалася рідна мова з діловодства, шкільної документації, розкладу занять тощо, а вчителем приват-них і публічних гімназій ще й було заборонено звертатися до властей українсь-кою мовою (Ліщинський І. Биймо в дзвін! Польська шкільна влада прово-дить ліквідацію шкільництва! – Львів: УПТ, 1924. – С. ).

Виразно дискримінаційний характер носив і наказ Кураторії Львівського шкіль-ного округу від 30 жовтня 1923 р. (ч. 316 / Пр.), який всі публічні й приватні школи, що знаходилися на території Речі Посполитої Польської, проголошував в повному значенні слова польськими, унеможливлюючи існування інших шкіл, що не відповідають ідеї польської державності (Герасимович І. На тривогу! Основи української нації загрожені. – Львів: РШ, 1929. – С. ).

Розпорядження шкільної влади від 12 грудня 1923 р. ч. 8280/1 та від 24 грудня 1923 р. ч. /1 вимагали в усіх приватних учительських семінаріях викладання історії, географії, науки про сучасну Польщу проводити польською мовою. Новий закон від 13 грудня 1923 р. ч. /1 до цих предметів додав педагогіку, психоло-гію, історію виховання, причому викладати їх, згідно закону, мали польські вчителі (Ліщинський І. Биймо в дзвін! Польська шкільна влада проводить ліквідацію шкіль-ництва! – Львів: УПТ, 1924. – С. ). Однак не всі заклади виконували вищеназвані розпорядження. Наприклад, в українських приватних педагогічних навчальних за-кладах ІПТ й "Сестер Василіянок" навчальні дисципліни, включаючи історію, гео-графію та науку про сучасну Польщу, викладалися рідною мовою; крім того, українсь-ка продовжувала залишаться робочою мовою й уся шкільна документація велася також рідною мовою (Білавич, Савчук – с. ).

Рескрипт МВО та видані на його основі накази ускладнювали українським ді-тям вступ до середніх шкіл, нівелювали права української мови.

Одним 5 найбільш болючих для національних меншин т.зв. "кресових" законів був шкільний закон від 31 липня 1924