педагогів – теоретиків і практиків – стояло питання підбору різноманітних завдань. Наприклад, О.Барвінський при вивченні граматики на середньому ступені пропонував такі види вправ: етимологічні, лексичні, синонімічні. При цьому зауважував, що етимологія пояснює учням зміну звуків після певних правил у творенні слова і значення слів; лексичні вправи передбачають ознайомлення учнів з різними способами словотвору; синоніміка “представляє йому багатство і цінність цілого скарбу мовного” (Барвінський О. Вплывъ науки язика матерного на выховань // Школьна час опись. –1880. – Р.І. – Ч.2. – С.33-34. – С.34).
О.Барвінський розробив також низку письмових завдань. Письмові завдання, на його думку, повинні мати такі ступені:
переписування з книжки;
диктант;
записування з пам’яті раніше вивчених віршів;
граматичні вправи;
короткі описи, наприклад, класу, школи, тварин і т.п.;
переклади з інших мов;
перероблення поезії на прозу;
написання листів на різні теми;
описи тварин після попереднього розгляду в натурі чи на ілюстрації, склавши попередньо план з учителем;
описи тварин після лекції;
описи будинків (напр., церкви, школи);
опис місцевості;
описи явищ природи після прочитаних і опрацьованих у школі тем з підручників;
описи з географії на основі лекції;
описи подорожей і т.п.
Ним розроблено й такий метод усного викладу навчального матеріалу, як пояснення. І етап. В 1-3 класі, або і до 4 кл. він пропонує задавати пояснення на домашнє завдання, а в 1 класі – і в школі, і вдома. ІІ етап. В 3-4 класах і 1 класі гімназії О.Барнівський пропонує під час диктанту викликати учнів до дошки, щоб вони записували речення по черзі. І, нарешті, 3 етап – учні думають не лише над правописом, але і над тим, яке слово одне за одним іде. Пояснення, доводить О.Барвінський, потребують більшого напруження пам’яті учнів, ніж диктанти (Барвінський О. // Учитель. – 1889. – Р.І. – Ч.10. –С.151-154. – С.152).
Для вивчення грамоти Р.З. (ймовірно, Роман Заклинський - М.Т.) пропонує підручник з граматики О.Партицького, яка добре укладена методично, містить майже на кожній сторінці граматичні завдання. Р.З. вважає граматичні завдання одним з найкращих способів для розвитку логічного мислення і вивчення стилістики. Наголошує на необхідності матеріалу для перегляду з чужої мови на рідну, причому чим більше відрізняється чужа мова від рідної, тим більше користі для перекладача. В тогочасних гімназіях в усіх класах діти виконували переклади з чужих мов, особливо з класичних.
У народних школах переклади з поясненням практикували з 3 класу, а з німецької мови – у 4 класі. Р.З., як і О.Барвінський, рекомендує задавати дітям переказ поезії прозою. Вважає, що в сучасній йому школі (стаття написана в 1889 р.) надто мало письмових вправ розташовано в підручниках, тому рекомендує давати учням завдання – написати побажання друзям, вчителям, батькам, знайомим, родичам. Після того, як учні достатньо вправляються, можна запропонувати написати лист до високопоставленої особи, наприклад, прохання надати стипендію. При цьому вживати титули тієї особи, до якої звертаються (Р.З. // Учитель. – 189. – Р.І. – Ч.11. – С.166-168. –С.167).
В школах широко використовували й описи тварин, будинків, місцевості, явищ природи. Ці описи слугували своєрідним переходом до самостійних письмових завдань, першим кроком учня до самостійних вправ.
В тогочасних публікаціях наголошувалося, що при доборі завдань для старших учнів слід пам’ятати, що теми таких завдань повинні бути взяті з попередньо вивчених уроків чи предметів (Р.З. // Учитель. – 1889. – Р.І. – Ч.11. – С.166-168. – С.168).
Незважаючи на значні недоліки у викладанні граматики, після завершення навчання у народній школі учні в основному орієнтувалися у частинах мови, знали окремі правила синтаксу, вміли писати твори й перекази.
У гімназіях вивчення грамоти передбачало вже більш абстрактний матеріал: розбір простого речення, встановлення відношень між підметом, присудком та іншими членами речення. Найголовнішим завданням учителя в нижчій гімназії вважали викорінення усталених нелітературих форм та підготовку до розуміння нових форм, тому граматиці відводили достатньо часу та пов’язували її з лекцією, декламуванням. В публікаціях, методичних рекомендаціях наголошувалося на необхідності надавати учням більше свободи, розвивати самостійне мислення, наприклад, дати завдання на основі прочитаного скласти просте, поширене, а потім – складне речення.
Варто зауважити, що на той час значна увага зверталася на написання диктантів. Це пояснювалося зручністю проведення – учитель намагався з допомогою диктанту вправляти учнів у швидкому та каліграфічному писанні; правильністю перенесення звуків живого слова на папері після різних граматичних вимог; ознайомлення учнів з різними зовнішніми формами письма (Р.З. Задачи граматичні для руськіх школ // Учитель. – 1889. – Р..1. – Ч.11. – С.166-168).
Велику увагу на диктанти звертав відомий український педагог Г. Врецьона, вважаючи їх не лише доповненням і розширенням усного навчання, засобом оцінювання, але й окремою наукою, “наукою зручності усної науки” (Врецьона Г. Диктантъ и его метода // Школьна часопись. – 1886. – Ч.24. – С.179-190). Мету й завдання диктанту Г. Врецьона вбачає у: 1) зручності. За допомогою диктанту вправляються учні в швидкому й каліграфічному письмі, в перенесенні слова на папір; 2) можливості навчання учнів правильному перенесенню звуків живого слова на папір, враховуючи граматичні норми; 3) необхідності ознайомлення учнів з різними формами письма.
Оскільки підготовка до написання диктанту відбувається вже від часу засвоєння першого сполучення звуків, то на диктанти слід звертати велику увагу вже від 1 класу початкової школи. Крім того, що диктант вимагає вправ чисто механічних, вправ руки й ока, він вимагає ще й окремої методики, якої слід дотримуватися, починаючи з 1