До суржику-гри охоче звертається освічена молодь, коли хоче ввійти в інший мовний образ, розширити діапазон мовних варіацій. Соціологічні дослідження показують, що вона вдається до суржику частіше, ніж люди середнього та похилого віку, які схильні вважати його ознакою низького рівня мовної культури. Прекрасно володіючи іншими мовними кодами, молода людина воліє проте використовувати суржик, щоб отримати задоволення від власного мовлення, бо їй так цікаво.  

А шо, торговка тьотка була?

- Ну да, з сумками. А гроші в неї в лівчику оказались.
 Семен, коли захоче, говорить прекрасною українською мовою, а також при бажанні іспанською і ще кількома маловідомими в Україні мовами. Але йому так нецікаво. (Там само) 

Свідоме використання суржику несе в собі також комунікативно-прагматичні настанови. В певній ситуації суржиком спілкуватися вигідно. Наприклад, із представниками старшого покоління в сім’ї:

- А якою мовою ви говорите з хазяями цього дому?

- Переважно мовою національого спілкування. З українськими інкрустаціями.

- А з матір’ю? Чоловіком? Сином?

- Із свекрухою, — в тон йому продовжила вона, — я общаюсь суржиком. Так вона мене луче понімає і передає восени картоплю. (Євгенія Кононенко, «Земляки на чужині») 

Вигідно спілкуватися суржиком з торгівкою на базарі, щоб стати для неї «своїм» тощо.

Розглядаючи модус сімейних мов в українській ментальній парадигмі, слід зважати на той факт, що підвалини мовного розвитку дитини формує мова матері. Російськомовна, україномовна чи суржикомовна мати продукує відповідний мовний режим у своїй родині, але більший вплив має на мовну поведінку сина, а не дочки. Вийшовши поза межі сімейної комунікації, одружившись, син занурюється в інше комунікативне середовище, і вплив російськомовної чи суржикомовної дружини цілком може знівелювати прищеплену його матір’ю українськість. Такий сценарій відтворив Валерій Шевчук у повісті «Сонце в тумані». Її персонаж, ставши людиною соціального дна, спілкується з дружиною суржиком — домінантним мовним механізмом того соціуму, соціальна маргінальність якого корелює з лінгвальною у мовній тканині цього блискучого твору. Але в розмові з матір’ю відбувається миттєве переключення мовного коду, а лінгвістичну інтуїцію персонажів легко можна спроектувати у площину наукових знань про суржик:

- ...Куди мені піти?

- Куди хочиш, мама, — сказав Шурик.

- Можеш по дворі погулять, на свєжім воздухі.

- Що це в тебе за жаргон? — не втрималася мати.

- Cотвєтственний моєму положенію, — сказав Шурик. — Битіє оприділяєт сознаніє…

Здається, Шурик із матері кпив. Кинула на нього позиром, ні, був серйозний, без тієї дурної півусмішечки.

- Нам треба перемовитися, мамо, — сказав уже чистою мовою. 

Звичайно, україномовна дружина може вплинути на російськомовного чоловіка й дати відповідне мовне виховання дітям. Але той факт, що сила цього виховання позначатиметься не на всіх дітях однаковою мірою, а ймовірність інших асимілятивних тенденцій у подальшій долі сина досить висока, не залишає особливого оптимізму щодо україномовного сімейного виховання.  

Певно, рольова маска суржикомовної Вєрки Сердючки вдалася її творцеві Андрієві Данилку саме завдяки його сімейній мові. Артист, як розповіла газеті «Факты и комментарии» (15.09.2000) його сестра, «прекрасно розмовляє і по-українськи, і по-російськи. Однак удома з нами розмовляє по-польтавськи».
 Наша суржикова естрада справді цікаве і далеко не просте явище. Освічену україномовну людину цей суржик дратує через той маргінальний мовний гумор, що постає як основний засіб плекання сміхової культури. Якщо взяти осібно феномен Вєрки Сердючки, то її знамените «СВ-шоу» із зірками російської естради переконливо, здається, довело, що суржик викликає певні емоції тільки по наш бік екрана. Зросійщеного мешканця України суржик на тлі літературної російської мови ще більше зміцнює у ставленні до українськості як феномена другосортного. Для етнічного росіянина джерелом гумористичних емоцій є насамперед суржикове вбрання Вєри та її приколи, а якраз мова жодних емоцій не викликає, бо видається йому справжньою українською мовою, яка не чинить жодних перешкод для комунікативного порозуміння. Відповідним чином налаштованого етнічного росіянина більше насмішила би правильна народно-розмовна або літературна українська мова, а не суржик! І саме українська мова з правдешнім інтонуванням домінує в «злих» (і доволі талановитих у своїй зверхності) мовних портретах вайлуватих українців, що інколи з’являються в розважальних передачах «Городок», «Джентльмен-шоу», деяких сучасних російських серіалах. Це й не дивно, адже уявлення про нормальну українську мову як грубий жаргон (пор. ототожнення суржик — жаргон у національній науковій картині світу), що побутувало в царській Росії, мало змінилось у сучасній постімперській свідомості.
 Щоправда, є доволі несподівані й цікаві приклади російської культурної рецепції суржику. Автор статті «Поетика суржику, або котлета по-київськи», яку 1989 року опублікував журнал «Декоративное искусство» (ч.12), певен, що стилістика полотен київських художників Реунова і Тистола засвідчує своєрідний образотворчий суржик:

Суржик — це не тільки мова. Це й сфальсифікована історія, переповнена штампами, це буйне цвітіння національного кічу, це свічка каштана, це дівчина у вінку, це тисячі метрів полотна, витрачених на зображення «Київських схилів» і пейзажі «Мальовничої України»... Поетику суржику вони втілили, може, не задумуючись про це, в зображальній мові, яка за своєю структурою дуже нагадує лінгвістичний суржик, бо і перший, і другий складаються із суміші російських та українських елементів. Цей матеріал безмежний, творчо не осмислений і комічна його краса є гарантією щирості намірів художників. 

Кровозмісне дитя нівроку. Виживає й існує собі. Хоча вже вийшло з дитячого віку; йдеться про дитинні, несформовані форми мови й