А. є органічним елементом у Шевченкових творах, що мають жанрові ознаки молитви, гімну; в подражаніях, переспівах Біблії (“Молитва”, молитви Яна Гуса в “Єретику” і молодого неофіта в поемі “Неофіти”, “Гімн черничий”, “Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)”, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осія. Глава ХІУ. Подражаніє”).

Для збереженн стилістики першоджерела у переспівах зі “Слова о полку Ігоревім” Шевченко використовує лексичні та лексико-словотвірні А., напр.: “В Путивлі-граді вранці-рано”, “— Полечу, каже, зигзицею”, “Рукав бобровий омочу…// Омию кров суху, отру”, “на князя, ладо моє миле”, “Моє веселіє украв” (“Плач Ярославни”); “В степу, в незнаємому полі, // Середи землі половецької”, “Поникли Ігореві стязі” (“З передсвіта до вечора”). Стилізаційну функцію виконує семантичний А. пригода у словосполученні на пригоду (на допомогу): “То повертає // Той Ігор військо на пригоду // Тому буй-туру Всеволоду” (там само). У переспівах поет вдається до архаїчної форми звертання давніх русичів до богів — господине (ця форма збереглася з дохристиянських часів, коли слова господь і господин не розрізнялися): “— Вітрило-вітре, господине!” (“В Путивлі-граді вранці-рано”), “— Вітрило-вітре мій єдиний, // Легкий, крилатий господине!”, “Святий, огненний господине!” (“Плач Ярославни”).

У поезіях, де простежується відгомін козацьких літописів, привертають увагу функціонально навантажені мовні одиниці книжного характеру — лексичний А. єси, що увиразнює авторську іронію, спрямовану на персоніфікований образ: “Чигрине, Чигрине, // Мій друже єдиний, // Проспав єси степи, ліси // І всю Україну” (“Чигрине, Чигрине”); лексико-словотвірні А.: нарожденний, посланіє, незрящий (“І мертвим, і живим”), перші два А. підкреслюють давню жанрову традицію, третій автор використовує для створення сатиричної тональності розповіді); лексиколізована архаїчна форма єлико мога, що служить для посилення метафоризації зображуваного: “Виступили з-за лиману // З турками татари. // Із Полісся шляхта лізе, // А гетьман-попович // Із-за Дніпра напирає — // Дурний Самойлович. // З Ромоданом. Мов та галич, // Вкрили Україну, // Та й клюють єлико мога…” (“Заступила чорна хмара”). Староукраїнські А., навіяні літописами, несуть у творах Шевченка різне художнє навантаження — увиразнюють авторське застереження відступникам: “Умийтеся! образ Божий // Багном не скверніте” (“І мертвим, і живим”); підсилюють уїдливо-саркастичну характеристику земляків з психологією меншовартості: “Колись будем // І по-своєму глаголать // Як німець покаже // Та до того ж й історію // Нашу нам розкаже, — // Отойді ми заходимось!..” (там само); надають переконливості авторським закликам пізнати справжню історію України: “Прочитайте знову // Тую славу. Та читайте // Од слова до слова, // Не минайте ані титли, // Ніже тії коми, // Все розберіть…та й спитайте // Тойді себе: що ми?..// Чиї сини? яких батьків?” (там само).

По-різному реалізує Шевченко семантику офіційно-шанобливого почесного називання українських гетьманів і польських панів — ясновельможний; пор. позитивний зміст контексту: “Ясновельможний, на воронім коні, // Блисне булавою — море закипить…” (“Гайдамаки”), іронічна оцінка конфедератів у прямій мові персонажа: “Жартувать, // Чи що, ти хочеш?” “Я? З панами? // Крий Боже! Зараз, дайте встать, // Ясновельможні (нишком — свині)” (там само), різко негативна оцінка діяльності тих українських гетьманів, які служили не своєму народові, а сусіднім королям і царям: “…Ось що // Ваші славні Брути: // Раби, подножки, грязь Москви, // Варшавське сміття — ваші пaни // Ясновельможнії гетьмани” (“І мертвим, і живим”).

Особливого художнього ефекту досягає Шевченко шляхом зіткнення піднесених А. зі зниженою лексикою в тому самому творі (“Давидові псалми”, “Пророк”, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осія. Глава ХІУ. Подражаніє” та ін.). Поєднання А. з розмовною лексикою, побутовізмами, стилістично зниженими оцінними словами надає висловленню усномовної експресії та забарвлює його авторською емоційністю: “Старенька сестро Аполлона, // Якби ви часом хоч на час // Придибали-таки до нас // Та, як бувало во дні они, // Возвисили свій Божий глас // До оди пишно-чепурної. // Та й заходилися б обоє // Царів абощо воспівать” (“Царі”).

Література:

Сімович В. Дещо про Шевченкову архаїзовану мову // Сімович В. Українське мовознавство: Розвідки й статті. — Т.2. — Оттава, 1984;

Деркач А.Г. Функції слов’янізмів у лексиці Шевченка // Наукові записки КДУ: Зб. філол. фак-ту. — 1939. — № 1;

Дзира Я. До питання про джерела архаїзмів у мові творів Тараса Шевченка // Українська мова і література в школі. — 1961. — № 5.