Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Реферат на тему:

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Частина історії укр. нац. мови і культури, що засвідчує появу та поширення літ. писемних пам’яток (див. Пам’ятки української мови), створених за відповідними мовно-стильовими нормами; історія писем. і усних стилів укр. літ. мови; процес становлення і функціонувам я літ. норм; 2) навч. дисципліна. І. у. л. м. пов’язана з сусп., екон., культур, умовами життя укр. народу, станом освіти, науки, книгодрукування, розвитком мистецтв, відбиває офіц. статус літ. мови в державі — її поліфункціональність чи обмежені культур.-нац. функції.

І. у. л. м. вкладається у різні схеми залежно від того, як висвітлюється історія України, укр. культури. У ній враховується визначальна для літ.-писем. стилів характеристика: співвідношення усної (див. Усна мова) і писемної (див. Писемна мова) форм літ. мови. Норми нац. мови, близькі до літературних, формуються у мові фольклору, відбиваючи його наддїал. характер. Ще до того, як з’явилися писемні пам’ятки староукр. (давньоруською) мовою, усна народнопоет. творчість шліфувала, унормовувала мову, сприяла витворенню традиц. формул, що увійшли згодом у літ. мову княжої доби. Деякі дослідники висловлюють гіпотезу, що до прийняття християнства і запровадження церк. болгарської (церковнослов’янської, староболгарської, старослов’янської) мови в Київ. державі існували пам’ятки, писані руським письмом. Це була мова, якою князі укладали договори з ін. державами, писали ін. ділові документи, грамоти. З прийняттям християнства і поширенням конфесійної л-ри функцію літ. мови в Україні виконувала старослов’янська мова (слов’янська, словенська). Нею переписувалися реліг. тексти і створювалася л-ра високого стилю. Поряд із старослов’янською літ. мовою існувала староукраїнська літературна мова. Використання її у л-рі, що створювалася на територіях, де звучали нар. говори, не могло не відбитися на її характері, так само як і на характері старослов’ян. текстів, що зазнавали відповідного редагування. Тому в пам’ятках київського, ширше — південнорус. походження дослідники фіксують типові риси укр. мови. До них, зокрема, належать фонет. і морфол. явища типу нерозрізнюваних звуків ы та и, Ђ та і, а також складів ра — ря, ру — рю; появи після твердих шиплячих о замість е (чоловЂка, жона); чергування приголосних у дав. і місц. відмінках подібно до сучасних (на дорозі, дівці, в кожусі); функціонування клич. відмінка (Игорю, Всеволоде) тощо. Ці та ін. подібні ознаки засвідчені в пам’ятках — Ізборниках Святослава 1073 та 1076, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Остромировому Євангелії (1056 — 57), житіях Феодосія Печерського, Бориса та Гліба, Галицькому Євангелії 1144, «Слові о полку Ігоревім», «Слові о законЂ і благодати» Іларіона.

Серед типової укр. лексики дослідники називають уживані в староукр. літописах слова: ролья (рілля), вЂхъть, лЂпший, (о)болон(е), пуща, стрЂха, диво, рЂнь, грудьнь, ирий, багно, гай, трЂска, гребля та ін. Елементи місц. мови використовуються у культовій, житійній, оратор.-повч. л-рі, що звичайно створювалася старослов’ян. мовою. З останньої укр. мова у старі часи запозичала стилістично марковані слова типу благодать, блаженство, пресвятий, любомудріє, любодіяння, град, страх і т. п. Як стиліст, явища ці старослов’янізми використовувалися в укр. літ. мові і в наст. століття. За часів Київ. Русі у зв’язку з князівською розмежованістю писемні пам’ятки відбивають тер. діал. риси. Останні (галицькі, волинські, турово-пінські, володимиро-суздальські, новгородськопсковсько-фінські) увиразнюються особливо в 14 — серед. 15 ст.

Після монг.-татар. навали західні і більша частина пд.-зх. земель Давньої Русі підпали під панування Литви та Польщі. У Вел. князівстві Литовському як літературна використовувалася мова «руська», що в основі своїй була староукр. літ. мовою княжої доби, але з виразним впливом живих народнорозм. елементів, білоруських — у Зх. Русі, українських — у Пд. Русі (див. Західноруська писемна мова). Руська мова була визнана у Литві і в Молд. князівстві офіційною, про що свідчать грамоти 14 — 15 ст., Литовський статут, у якому записано: «А пиcap земьски мает поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим языком и словы». Характерні ознаки цієї наддіал. мови: фонет. перехід г, к, х, в з, ц, с, сполучення ры, лы, почасти твердість p. Вона вироблялася як нормат. мова, якою користувалися у канцеляріях Києва та Волині, пн.-сх. Поділля, Галичини, Молдови. Староукр. мова ділових документів 14 — 15 ст. відбиває такі поняття народнорозм. практики, як вага, важити, бачити, борзость (швидкість), братаник (син брата), буковина, вжиток, вольность, глинар (той, хто обмазує глиною хату), допомагати, дякувати, зброя, нащадок і т. п.

У 16—17 ст. церк.-реліг. твори писалися книжною мовою, яку називали словенською, слов’яноруською, а пізніше слов’яноукраїнською. Але й на культових пам’ятках позначався вплив живої нар. мови; вони перекладаються або «простою», або книжною укр. мовою (Учительні Євангелія, Пересопницьке Євангеліє). У перекладах Євангелій замінюються незрозумілі старослов’янізми, вживаються звичні для народнорозм. мови синтакс. конструкції, фразеологізми, тобто слов’янорус. мова демократизується. Особливо відчутний цей процес у полем, л-рі — жанрі, що розвинувся як відповідь на політику насильницької полонізації та окатоличення українців («Перестороги» Йова Борецького, «Палінодії» Захарії Копистенського, творів Івана Вишенського). Іван Вишенський відстоює переваги слов’янорус. мови порівняно з латинською як знаряддям католицизму. Залежно від жанру літ. твору Іван Вишенський користувався також «простою мовою» з великою кількістю народнорозм. слів.

Жива розм. мова укр. народу знаходила відображення у фолькл. записах, в інтермедіях до драм Якуба Гаватовича. У діловій мові 17 ст. засвідчується заміна латинізмів, полонізмів народнорозм. формами. Слов’янорус. тип мови переважає у літописах


Сторінки: 1 2 3