«Житіє і ходіння...» насичене й місцевими українськими словами. Це, скажімо, вытинати (огнь вытинаемъ — ЖХ, 5), доверечи «докинути», дощка «дошка», испорохнЂти «спорохніти» та ін. Сучасні українські слова прибережжя (СУМ, VII, 552), прибудівок (563), пригірок, пригарок, пригір (596) і подібні дають ключ до розуміння вжитого Данилом пригоріє: и ту есть мЂсто на пригоріи (ЖХ, 12). Віками зберігається в спільнослов’янському слові *sмdeti значення «населяти», «мешкати». Із східнослов’янських мов його засвідчує тільки українська. Староросійській мові воно було відоме, про що свідчить його фіксація в грамоті Олега Рязанського після 1356 р., у псковській судній грамоті та ін. (Ср., III, 890), але сучасні словники російської мови його не подають. Данило вживає це слово в такому контексті, який повністю підтверджує значення «жити», «мешкати»: Силно множьство людей сЂдЂло перво на горЂ тои (34). Деякі давньоруські слова мають такі словотвірні елементи, що згодом збереглися тільки в українській мові. Це, скажімо, налэати, радущи, прикрутъ, ссЂсти. Не всі ці лексеми збереглися в сучасній українській мові, а недостатня вивченість лексичного складу її діалектів не дає змоги ні підтвердити, ні відкинути факт їхньої наявності на периферії сучасної лексичної системи.

Звичайно, значна частина слів, уживаних у східнослов’янських діалектах, вийшла з лексичного складу сучасних східнослов’янських мов. Проте збережені й досі в українській мові певні словотвірні моделі можуть свідчити про те, що їх походження й уживання локалізувалися в Україні-Русі. Привертає до себе увагу вжите тільки Данилом слово прикрутъ: Іорданъ же рЂка течеть быстро, бреги же имать обонъ полъ прикрутъ, а отсуду пологи (22). Префікс при- у поєднанні з якісними прикметниками передає в українській мові значення трохи зменшеної ознаки: приглухий, пристарий. Цей словотвірний тип українська мова зберігає як реліктовий. Можна припускати, що в південних східнослов’янських діалектах він охоплював ширше коло прикметників, а серед них і прикметник круть. У давньоруській літературній мові в значенні «забуття» (лат. oblivio) вживався утворений від дієслова забыти абстрактний іменник забыть: А еже отъ доуша погуби забыть и невЂдЂние, то естьствьное съвьрши разоумЂние лЂпоты — 36. 1073 (Ср., І, 899). Данило вживає присудкового типу сполучення не въ забыть, тобто на давгу пам’ять», «на незабудь»: дабы не въ забыть было то, еже ми показа богь видати (2). У словосполученні покровъ ручный (въ той пещерЂ далъ бяше Богь Саула царя въ руцЂ Давидови, и не уби его, оному спящу, но урЂза скуть окрайнища его и и взя меч его и покровь ручный — 45) можна бачити попередника українського рушник. До місцевих слів належать, очевидно, й такі як всямокачень «однаковий вздовж і вшир», днероденъ «блискучий», «світлий», «який світиться денним світлом», на дозорЂ граду «на виду міста», лукаряво «звивисто» (варіант прислівника лукаво: Течеть же Іордан быстро и чисто водою, и лукаряво — 48; ВсЂмъ же есть подобенъ Іорданъ къ рЂцЂ СновьстЂи, и вширЂ и въ глубле, и лукаво течеть — 22), силяжи «кизил», поноровъ «земляний червяк», сколія, сколъка «двостулковий молюск, черепашка якого зсередини вкрита перламутром».

До історіографічної літератури належать насамперед літописи: . І хоч вони дійшли до нас лише в пізніх списках (XIV-XV ст.), та все ж зберегли давньокиївський аромат. «Повість временних літ» — твір багатьох авторів-літописців, що змінювали один одного. Останнім з них був Нестор, який подбав про художню й ідейну завершеність літопису і дав йому назву, що в повному обсязі звучить так: «Се повести времяньных лЂт, откуду есть пошла Руськая земля, кто в КыєвЂ нача первее княжити, и откуду Руськая земля стала есть».

Мова літописів належить до середнього стилю. Її особливість полягає в тому, що суто старослов’янська (або вже церковнослов’янська) мова чергується із майже чистими східнослов’янськими текстами. Пор. Си бы[с] предътекущиэа хр[с]тьЂньскои земли. аки дЂньница пред слнЮцем. и аки зарА предъ свЂтомъ. си бо сиэаше аки лу[ч] в нощи. тако си в невЂрныхъ члЮвцЂхъ. свЂтАшесА аки бисерь в калЂ. калнЂ бо бЂша грЂхом. не щмовени стЮымъ кр[с]щением. си бо щмысА стЮою купЂлью, съвлечесА грЂховныэа щдеж[д]а ветхаго члЮвка Адама (ІЛ, 56); И послаша КиэанЂ къ СтЮославу глюще. ты кнАже чюжеи земли ищешь и блюдешь. а своєэа сА лишивъ. малЂ бо на[с] не възАша ПеченЂзи. и мтЮрь тв[о]ю и дЂтий твоихъ. сице не придеши ни щборониши на[с]. да пакы възмуть. аще ти не жаль щтьчизны своэєэа. и мтЮрь стары суща и дЂти свои[х] (55).

Перший уривок і стилістично, і лексичне, і в фонетичному та граматичному відношеннях продовжує старослов’янську традицію, оскільки в ньому прославляється княгиня Ольга, яка першою серед князів прийняла християнство. У численних порівняннях, у біблійних ремінісценціях відчувається школа ораторського й агіографічного жанрів. У другому уривку йдеться про загрозу, яка нависла над Києвом з боку печенігів. Кияни звертаються до