Отже, залежно від об’єкта опису мова літопису іноді піднімається до високого стилю, але все ж переважно перебуває в межах середнього. Інколи ж опускається і до низького, тобто стає майже зовсім простонародною, коли літописець не гребує народними переказами. Читаючи наведений далі текст, зверніть увагу на синтаксис: замість ускладнених старослов’янських побудов тут переважає нанизування простих речень, з’єднуваних сполучником и: и налезоша волъ силенъ. и повелЂ раздражити вола. и побЂже волъ мимо нь. и похвати вола рукою за бокь. и вынА кожю c мАсы єлико єму рука эа и рече єму ВолодимЂръ. може[сь] сА c нимъ бороти. и на завьтрЂє придоша ПеченЂзЂ и начаша звати вЂльможе. се нашь доспЂлъ (108).

Цікаво, що оповідь про Бориса і Гліба й відповідний уривок у «Повісті временних літ» майже збігаються: це дві редакції того самого тексту. Пор.: БлжЮныи же борисъ эако же cАбЂ воротилъ и сталъ бЂ на льтЂ шатьры. и рЂша къ немоу дроужина поиди сАди кые†на столЂ отьни. се бо вси вои въ роукоу твоэєю соуть. щ[т]нь же имъ отъвЂщааваше. не боуди ми възнАти роукы на брата своэєго и еще же и на старЂиша мене, его же быхъ имЂлъ аки щцЮа (УЗ, 46); И ста на АлтЂ пришедъ. рЂша єму дружина щтнА. се дроужина оу тебе щтнА и вои. поиди сАди в КыєвЂ на столЂ щтнЂ щнъ же ре[ч] не буди то мнЂ възнАти рукы на брата на старЂишаго. оже щцЮь ми оумре то сЂи ми будеть вь оцЮа мЂсто (ІЛ, 118). У розповіді про Бориса і Гліба стосовно дійових осіб уживаються ті самі епітети: Святополкъ щканьныи, Борись блжЮныи.

Близькі за змістом також розповіді про передсмертні години Феодосія Печерського у відповідному житії і в «Повісті временних літ». Пор.: и братии же вьсеи събравъшисА глЮа имъ. братие моэа и оии. се эако оуже вЂмъ врЂмА житию моемоу кончаваеть сА. эако же эави ми гЮъ въ постьноэє времА соущю ми вь печерЂ, изиди щ[т] своЂта сего. вы же помыслите в себЂ кого хощете. да азъ поставлю и вамъ въ себе мЂсто игоумена. то же слышавше братиэа. въ великоу печаль и плачь въпадоша. и по сихъ излЂзъше вънъ и сами въ себЂ съвЂтъ сътвориша. и эако же съ съвЂта вьсЂхъ. стефана игоумена въ себЂ нарекоша быти. деместика соуща црковънааго (УЗ, 128); щнь же ре[ч] имъ братьє моэа. и щцЮи мои и чада моЂ. се азъ щ[т]хожю щ[т] васъ. эако же эави ми Г[сЮ]ь. в постьное времА. в пещерЂ си сущю изыити щ[т] свЂта сего. вы же кого хощете. игоуменомъ поставити себЂ. да и азъ блг[с]ниє подалъ быхъ єму. щни же рекоша єму ты єси щцЮь намъ всЂмъ да єго же изволиши самъ [...] и начаша братьэа просити Стефа доместьвАника. суща тогда оученика Феодосьева. глюще эако сесь єсть въздраслъ (есть) подъ рукою твоєю (ІЛ, 176—177).

Є певні перегуки «Повісті» і зі «Словом о полку Ігоревім». Вони належать хронологічно ще до часів княгині Ольги. Деревлянам, які прийшли сватати її за свого князя Мала після убивства Ігоря, вона відповідає: оуже мнЂ своего мужа не крЂсити (44); пор. у «Слові о полку Ігоревім»: А Игорева храбраго плъку не крЂсити (СПІ, 31); згадується тут і Редедя, зарізаний перед полками касозькими (134).

Переповідаються події, що супроводжували Ігорів похід, під 1185 роком. Тут же згадується річка Каяла, невідома з інших джерел. І сюжетні лінії схожі. В «Повісті», як і в «Слові», Игорь видЂ брата своего Всеволода крЂпко борющасА. и проси дшЮи своєи смЮрти. эако да бы не видилъ падениэа брата своєго (ІЛ, 624); пор.: Игорь плъкы заворочаеть: жаль бо ему мила брата Всеволода (СПІ, 20). Правда, половець Овлур із «Слова» в «Повісті» зветься Лавором. Але тікають вони в Русь разом із князем Ігорем. У «Повісті» Ігор має інший маршрут, ніж у «Слові»: він не одразу потрапляє в Київ, а спершу їде до свого Новгорода, потім до Чернігова, а вже звідти «Ђха до Києвоу к великомоу кнЮзю СтЮославу. и радь бы[с] ємоу СтЮославъ. такъ же и Рюрикъ сватъ єго» (ІЛ, 651).

Фонетичні особливості «Повісті временних літ» досить своєрідні. Східнослов’янське начало виступає тут дуже виразно. По-перше, повноголосні форми переважають неповногосні, хоч паралельні форми трапляються досить часто (сторона — страна, владЂють — володіють, городъ — градъ, горожаны; але холопъ, хоромъ, болото, хоч скомрахы — давньоруське слово на старослов’янський лад); старослов’янське жд у літопису практично відсутнє (хожение, радающаэа, гражане, вижь, дажь, надеже, щдеже, жажа, чужеи), зате замість ч у більшості випадків уживається щ (нощь, хощю, не хощеть, сЂщи, свЂща); на місці старослов’янського початкового є досить послідовно вживається о (графічно щ) (щдва, щдинъ, щсень, щлена, щзеро); суто українськими фонетичними рисами є поплутання в з у (Всеволодъ — Оусеволодь, на въгры — оугры, вдарить — ударить) і м’яке ц’ (сновець, вЂнЂць, жерець, конЂць). Викликає подив поплутання ч і ц (старечь, щтрочи,