Цей діалог ведуть дівчата – штукатури, кожна з яких, безперечно, закінчила принаймні восьмирічку, а отже їй прищеплювалися знання українською літературною мовою. Звичайно, написаний українською текст звучить для них “по-нашому”, але усна літературна мова настільки відрізняється від щоденної побутової, що здається “не нашою”.

Кожен з нас був свідком, в офіційній обстановці чимало українців віддають перевагу російській мові. Я пам’ятаю, яке глибоке здивування відбилося на обличчях київських туристів, коли віденський гід попросив у них вибачення за те, що даватиме їм пояснення не українською мовою, якої не знає, а російською. А офіційні виступи? Відомий український письменник Б.Олійник має підстави для такого твердження: “Авторитет української мови одразу б піднявся, аби в наших установах вона зазвучала на повний голос, звичайно, без примусу, в устах тих, кому од природи органічно…”

Тільки суспільно-політичними заходами можна піднести престиж мови, сприяти дальшому процесові прилучення української нації до своєї літературної мови.

Повернемося знову до встановлення змістового обсягу поняття “духовна культура”. Ознайомившись із сприйняттям певним етносом літературної мови на народній основі і об’єднавши це з властивими йому етичними настановами, ставленням до праці як до джерела творчості, можна зробити висновок, що духовна культура – це реалізація на практиці правил поведінки, що випливають з досвіду в цілому та кожної нації зокрема і сприяють утвердженню свого існування примноженням матеріальних і духовних цінностей у процесі постійного самовідтворення. Тому духовне культура пронизує всі без винятку соціальні явища. Вона присутня в кожному акті матеріальної діяльності, духовного виробництва суспільної людини, обов’язково відбиваючись при цьому в її свідомості. Активний характер такого відображення є одночасно і його наслідком і передумовою.

А чи присутня мова в кожному акті матеріального і духовного виробницва? Ю.Д. Детерієв відповідає на це питання так: “Особливості мови, її структурних елементів не відображаються у всіх сферах культури, тоді як усі сфери культури, їх структури, і структурні елементи виділювані суспільною свідомістю, повинні всеохоплююче відображатися в мові”. Тобто значеннєва сторона мови (а отже, не тільки національні, але й інтернаціональні особливості культури) повинна охопити весь обсяг інформації про світ. При цьому треба мати на увазі, що значення мовного знака – це таке культурне утворення, яке виникає тільки в процесі людської діяльності.

Стільки в світі мов, стільки разів у них відбився історичний досвід різних етносів у пізнанні світу й людини зокрема. Тому, звичайно, мову недаремно називають засобом творення національної культури. Мовна свідомість, як і комунікація, – явище соціальне; це не просто сума індивідуальних дій, а характерне для даного колективу явище, що відбиває його спільну діяльність.

Кожному конкретному, історичному типові культури відповідає певний спосіб використання мови як засобу розвитку культури, наприклад, у період феодалізму твори словесної культури пригнічених і панівних класів були протипоставлені за мовною ознакою: перші творилися на базі простої народної мови (переважно словесний фольклор), другі послугувалися писемними літературними мовами, що нерідко мали міжнародне вживання (латинь у Західній Європі, старослов’янська мова в Східній Європі та на Балканському півострові тощо). Чому? Тому що словесна творчість у середньовіччі (крім фольклору) була невіддільна від релігії. А оскільки церква послугувалася для своїх відправ лише кількома мовами, то й література творилася ними ж. Нації – продукт розвитку капіталістичних відносин – сприяють утворенню й поширенню загальнонародних літературних мов, хоч, як уже йшлося раніше, цей процес не скрізь проходить однаково. Чим старіша нація, тим більш визнаною в народі є її літературна мова. Отже, й на самому етапі причетність до багатьох конкретних елементів культури, в тім числі й до літературної мови, простає як соціальний привілей, яким, одначе, не всі охоче користуються. Уже йшлося про стосунок маси українського панства до вироблення української літературної мови. Але й сьогодні дійсність підтверджує: молоді нації не завжди можуть забезпечити літературний розвиток своїм народним мовам. Так, у колишніх колоніальних країнах, особливо на Африканському континенті, місцева еліта всіляко гальмує розвиток народних мов у літературні. Одним із способів, яким при цьому користуються, є національна ізоляція місцевих мов від мов світових, що увібрали в себе досвід усього людства, прагнення лишити місцеві мови на примітивному рівні розвитку.

У розвинутій мові діалектично поєднуються її національні і інтернаціональні якості. Кожна мова обслуговує певну історичну спільність людей (плем’я, народність, націю) і разом з тим є одним із різновидів мови людства в цілому. Кожна окремо взята мова могла б обслуговувати не тільки свій етнос, але й усю людність Землі. Приклади