УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАНІМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Багата українська культура, певний час не підтримувана національною інтелігенцією, яка тепер більше звертала свої погляди до Петербурга, з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давало про себе знати і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, в тім числі у Західній. Тут, як відомо, остаточно перемогла унія, а з втратою православ’я цей край фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина одного національного організму. Нове уніатське духовенство, яке згодом відіграло важливу роль у поширенні національної культури серед народу, на той час ще не визріло. Сільські священики були і вбогі і мало освічені, то що вже говорити про їхню паству? Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись славилися Львів, Острог, Перемишль, заглухло. Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій церковнослов’янщині. В. Чапленко зауважував: «Показово, що навіть офіційні заходи австрійського уряду після приєднання західноукраїнських земель до Австрії скеровані на запровадження в культурний ужиток мови «рутенів» чи «руснаків» не наштовхували цих людей на думку про власну українську мову як мову національну. Ось якою мовою писав з приводу відкриття університету для «русинів» один із тодішніх діячів — Тарасевич:

«День первый МЂсяца листопада 1787 року есть и будеть всегда памятный в житю народномъ каждого русина, въ той бо день осушествилося найвысшее рЂшеніе: на людомудрію и богословію отозвалися учители народно-церковно-рускімъ языкомъ: ...Се було истиннымъ восхищеніємъ слухати, як молодые таланта свое быстроуміе в политическихъ упражненіяхъ на своемъ родимомъ языцЂ изъясняли и такъ многоважномъ дЂлЂ просвещенія поступали...» 1 

1 Чапленко В. Історія нової української літературної мови. — Нью-Йорк, 1970. — С. 23-24.

Мало-помалу у Східній Україні засобом літературного спілкування стає російська мова, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його в великоруську націю. Освіта українською мовою не тільки не розвивалася, але й переслідувалася. Якщо в другій половині XVII — на початку XVIII ст. українська культура, представлена такими її творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, Є. Славинецький та ін., справляла великий вплив на розвиток російської, пробуджуючи в ній інтерес до світової цивілізації, то з другої половини XVIII ст. починається поступовий процес поглинання української культури російською. Українська мова оголошується провінційною, селянською і якщо й використовується освіченими українцями, то здебільшого для жарту. Серйозні праці, зокрема історіографічні і в задумі своїм патріотичні (напр., знаменита «История Русов»), писалися російською мовою.

На стані української культури не могла не позначитися й та обставина, що українські землі перебували в складі різних за суспільним устроєм, мовами і національними традиціями державних утворень. Звичайно, російська царська влада на своїй території сприяла розвиткові й поширенню російської культури, всіляко протидіючи будь-яким виявам інших національних культур. АвстроУгорська імперія була толерантніша до місцевих культур, але це скоріше виявлялося не в створенні умов для їх розвитку, а в непомічанні, що давало їм змогу вижити. Розвиток культури відбувався насамперед через новітній етап перетворення народного мистецтва в професійне. Нова генерація української інтелігенції усвідомила ту істину, яку вже давно осягло, хоч і старанно приховувало, царське самодержавство: народ, позбавлений своєї історії, культури й мови, приречений на асиміляцію, на втрату політичних і культурних орієнтирів. Як справедливо зауважував М. Костомаров, «суспільство, яке втратило колишній корінь, не одразу пустить новий, воно не має за собою історичної святині; доля їхніх предків служить для них докором, і вони відвертаються від неї, намагаються забути старе, бо їм від нього мимоволі соромно; а нове ще не встигло стати історичним набутком. На перевертнях взагалі лежить відбиток слабості, в’ялості, брак усвідомлення мети, міцності взаємодії праці та волі. Зрадивши раз душі своїй, вони ще довго здатні зраджувати її вдруге і втретє» 1. 

1 Костомаров Н. Мысли южнорусса. О преподавании на южнорусском языке // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — К., 1928. — С. 145.

Ідеологічною основою Російської імперії була тріада: самодержавство, православ’я, народність. На ній виховувалося українське дворянство кінця XVIII — початку XIX ст., що не могло не позначитися на їхньому світоглядові. Це було закономірно, оскільки імперська політика базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812 р. було створене Міністерство народної освіти, запроваджене державне керівництво школою, внесені певні зміни в систему вже існуючих шкіл. У кожному губернському місті створювались гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети відкривалися в неросійських містах: у 1812 р. почав діяти Дерптський університет, у 1804 — Казанський і Харківський університети та реорганізовано в університет Головну Віленську школу. Ясно, що в задумі це були осередки поширення «общерусской» культури. Але фактично вони зіграли зовсім іншу роль: дали змогу не тільки російським, а й місцевим юнакам із дворян запізнатися як з офіційно викладеною, так і зі своєю реальною історією. Для імперії це була явна небезпека: її другий за чисельністю народ міг прокинутися від майже столітнього сну і відродити той природний корінь, який живив його протягом попередніх років. А ознаки цього з’явилися.

Наприкінці XVIII ст. у великій пошані були українські народні пісні, що поширювалися в рукописних збірниках. Тоді