І разом з тим цей перший переклад російського твору українською мовою ще раз підтверджував, що російська й українська мови — це різні утворення, які мають значні семантичні відмінності; крім того, незважаючи на наліт «котляревщини», переклад засвідчував і непересічні можливості української мови відтворювати пушкінський вірш. Пор.:

Казак на север держит путь,

Казак не хочет отдохнуть

Ни в чистом поле, ни в дубраве

Ни при опасной переправе.

Как сткло булат его блестит,

Мешок за пазухой звенит,

Не спотыкаясь, конь ретивый

Бежит, размахивая гривой.

Козак в Московщину летить;

Козак не їсть, не п’є, не спить

Ні в чистім полі, ні в діброві,

Ні на дубу, ні на поромі.

Як скло, шаблюка так блищить,

Капшук у пазусі бряжчить;

Не спотикавшись, кінь порскливий

Біжить, пуска по вітру гриву.

З’являються тут і перші авторські неологізми, напр. срібнохвильовастий змій.

Є. Гребінка — один із зачинателів публіцистичного й епістолярного стилів — у його передмові «Так собі до земляків» і в післямові «До зобаченя». Вони недалеко відійшли від художніх творів. Чимало в них замилування рідним краєм, а отже, й лексики пейзажного колориту: «По садам цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом». Багато тут звичних для тодішньої писемної мови народних фразеологізмів типу і пішли розказувати; аж за живіт бере; гуляй душа без кунтуша; лиха прикупивши і под. Як і в Г. Квітки-Основ’яненка, використовуються церковнослов’янізми (создав же Господь). І все ж тут багатша етикетна лексика (добродій, добродійство, панове, земляки), вводяться слова, стосовні культурного побуту (натура, лист, книжка, друкарня) і т. ін.

Якщо протягом перших двох десятиліть XIX ст. в українській літературі виступали ще розрізнені письменники-одинаки, то від початку 30-х років розвивається діяльність окремих літературних гуртків при великих культурних центрах України, переважно при Харківському університеті. Бурлескні тенденції в цей час певною мірою продовжуються в мові П. Гулака-Артемовського, але їх перериває романтична течія, що розвиває в собі такі літературні жанри, як балада, лірична пісня, романс, романтична драма і трагедія. Той же Гулак-Артемовський дав перші зразки романтичних балад та цікаві переклади класиків світової літератури. Природно, змінюється й мова. Поряд з П. Гулаком-Артемовським на ниві українського художнього слова працював Л. Боровиковський. Він кохався в фольклорі і намагався стилізувати народну поезію під літературні форми. Особливо вдало вводив він у поетичний контекст українські приказки: За Хведорове, бачиш, жито — та Хведора і бито; Голодний Клим озвавсь з баса: «Найлучча птиця — ковбаса!» і под.

Найактивнішою групою Харківської школи романтиків були А. Метлинський (Могила), О. Шпигоцький, М. Костомаров (Галка), О. Корсун, М. Петренко. В поезіях Метлинського відчувається лірична туга за тим, що «наша мова конає». А він же був професором Харківського, а згодом Київського університетів. Отже, це не просто емоційний сплеск, а спостереження серйозного науковця. Згодом Метлинський проголошує право української мови на рівний розвиток з мовами інших слов’янських народів. Він славить її в таких словах:

Рідна мова, рідна мова!

Мов завмер без тебе я!

Тільки вчую: рідне слово

Обізвалось, мов сім’я... (АМІГ, 122).

Залежність поетики Метлинського від мови фольклору дуже відчутна, особливо в римуванні: у нього переважає дієслівна рима — іде — гуде, конає — завмирає, ходитиме — палитиме і под.

М. Костомаров відстоював життєздатність української мови. Зокрема, він писав: «Мова, яку звуть звичайно малоросійською і якою говорять в південно-західних губерніях Росії і в Галицькому королівстві, не є наріччям мови російської... Вона існувала здавна і тепер існує як наріччя слов’янського кореня, що займає за своєю граматичною і лексичною будовою середину між східними і західними наріччями величезного слов’янського племені, наріччя правильне, багате, гармонійне і здатне до розвитку літературної освіченості» 1.  

1 Костомаров М.І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке //

Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — С. 41.

Разом з тим він бачить, що вона, осміювана й переслідувана, позбавлена права ввійти в сім’ю освічених народів:

Ох, тим молодий співець не співає,

що рідна мова, як свічка, сконає!.. (АМІГ, 158).

Характерними ознаками мови поетів-романтиків є, по-перше, звернення до козацької доби як до певного символу існування українського народу, по-друге — тверда віра у відродження української нації. Отже, з одного боку, бандура, козак-співака, а люду погибшого слава колишня у пам’яті тмиться (Мог.), а з другого — І як сонце із-під хмари — Рідне слово ізійшло (Мог.).

Мова поетів-романтиків насичена історичною лексикою. Тут військові козацькі звання (козак, сотник, гетьман — Мог.), назви зброї та оборонних засобів (бійниця, гармата, кулі, ручниця, самопали, стріли, шаблюка — Мог.), одягу (кармазинові жупани, гаптовані сап ’яни, пояси шалеві, басани зелені, адамашки і атласи, Оксамити, блаватаси — Гал.), і ймовірні неприятелі (лях, орда, татарин), і наслідки військової боротьби (кості по степах, могила, поминальная пісня). У М. Костомарова історична лексика сягає старокиївських часів (бояри, град, дружина, знаменіє, коромола, половчин, пороки, на поток). Є тут і відлуння «Слова о полку Ігоревім»: Боян стародавній, Даждбожий внук, напитись шоломом Дону.

Непересічна заслуга романтиків у становленні абстрактної лексики як однієї з важливих складових літературної мови. Вони її не творили, а брали з народної мови, але вводили в свої твори щедріше, ніж це дозволяла безіменна фольклорна поезія: веселість, віра, воля, доля, думка, горе, жаль, жарти, життя, звичай, істина, кара, лихо, любов, милость, наука, недоля, ненависть, печаль, плач, помста, порок, радість, ревнощі, розум, свобода, святиня, слава, сподівання, темнота, туга, утіха, хитрощі, чвари, щастя