Безперечно фольклорною ознакою є здвоєні слова. Серед них переважають іменники, але є й дієслова та прислівники. Здвоєні слова—це переважно іменники з прикладкою, що виконує означальну функцію (вороги-гадюки, травиця-зелениця — Мог.; панич-неборак, дівка-сиротина — Гал.); проте є чимало таких іменників, що передають близькі за змістом поняття (Дніпр-вода, в степу-полі, степ-земля, з силою-раттю, рожа-квіт, щастя-доля — Мог.; пуща-чагар, степ-долина, мати-неня, голубонька-горлиця, по балках-тернах, роду-племені, отця-неньку, мед-вино, час-година, шуря-буря, дуб-дубок, душка-душа — Гал.). Здвоєні дієслова — це зведені воєдино синоніми (казав-завіщав, ростуть-цвітуть — Мог.; сохне-в’яне — Гал.); те саме стосується і прислівників (тяжко-важко — Мог.; сумно-жалібно — Гал.).

Романтичній поезії, як і фольклорові, притаманні увага до здрібнілої лексики. Це переважно іменники (вітрець, дібровонька, діточки, зозуленька — Мог.; вишеньки, вітронько, дитятко, дівчинонька, квіточка, коненько — Гал.), прикметники (пустісінький — Мог.; золотенький, зелененька, маленький, вірненький — Гал.), прислівники (нікогісінько, веселенько, жалібненько — Мог.), дієслова (питки, їстки — Гал.); та чи не найчастіше трапляються сполучення іменника з прикметником — обидва в здрібніло-пестливих формах: громадонька веселенька, садочки зелененькі — Мог.; молоденький козаченько, дітки маленькі, сивенькі голуб’ятка, вітрець студененький — Гал. Вражає різноманітність пестливих слів, нагромадження різних словотвірних моделей, напр.: Ой вербице зеленая, Вербонько моя (АМІГ, 307).

Увібрала в себе романтична поезія і фольклорні постійні епітети: на воронім коню, козак чорнобривий, тихий Дунай, річка невеличка, вороненький коник (Мог.); сира могила, місяць блідний, темна діброва, яснеє сонце, небо високе, земля широка, море глибоке, козак молоденький (Гал.) та ін. Метафора в цих творах суто романтична. До її складу входять такі слова, як вітер, ворон, зоря, кохання, місяць, могила і под. Напр.: Його бандура, схоче він, завиє, його бандура й вороном закряче (АМІГ, 35); Колись, мій синку, ми тії могили Трупом та трупом начиняли (39); Уже вечірньої зорі Погасло світло, з-за гори Встав місяць повновидий (294) і под.

У поетів-романтиків була тенденція до нормалізації мови української літератури. Спеціально уникаю тут терміна «літературна мова», бо про неї можна говорити тільки після творчості Т. Шевченка. Зразком чистоти мови був, звичайно, фольклор. І поети романтики, як і безіменні творці фольклору, намагалися уникати вузько локальних слів. Та стежити за цим було дуже важко, тому локалізми, звичайно, з’являлися. Це, скажімо, у І. Галки рябець «шуліка», увійнятися «вгамуватися», ізгарб «сніговиця», «хуртовина», меріти «мріти», оцваньок «пеньок», музувіри «турки», плавочки «качки», утворний «стрункий», «гарний» та ін. У галузі морфології А. Могила навіть допускає стилізацію під особливості західноукраїнської народ. ної мови. Так, у вірші «Думка червонорусця» знаходимо: Край в цю пору згадує мі ся частенько; Хто тя, краю милий, хто по волі кине? Хто к ті із чужини, краю, не полине (АМІГ, 56).

Романтична традиція позначилася й на мові творів В. Забіли. Як і в решти романтиків, у нього стогне пугач, гуде вітер вельми в полі і т. ін. Він часто використовує народно-пісенні порівняння, соковиті епітети. Та разом з тим деякі твори В. Забіли (як, до речі, й П. Білецького-Носенка, С. Писаревського) позначені стилем бурлеску, що є даниною так званій «котляревщині».

Основні постулати романтизму поділяли й члени «Руської трійці» — західноукраїнського відгалуження спільноукраїнської літературної течії. Але якщо харківська школа романтиків виявляла себе переважно в творенні літературної мови, то М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький і їх оточення зробили великий внесок у розвиток літературної мови своєю збиральною діяльністю в галузі фольклору, етнології, народного прикладного мистецтва, а також лексикографії.

Разом з тим не можна не відзначити, що поети «Руської трійці» висловлювали патріотичні думки, зокрема, закликали не цуратися рідної мови:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила, —

Чом же мова єй не мила?

Чом ся ней встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?

У першій половині XIX от. були спроби створити граматики й словники нової української народної і літературної мови. 1844 р. П. Білецький-Носенко подав на розгляд міністрові освіти рукописи словника й граматики української мови. Рецензію на ці праці написав М. Максимович, і була вона цілком позитивна, хоч перший ректор Київського університету й запропонував подати текст створеним ним варіантом українського правопису. П. Білецький-Носенко з цим не погодився, і його багаторічна праця так і не побачила світу.

У цей час уперше вчинилися суперечки щодо українського письма й правопису. У 1834 р. Й. Лозинський у Галичині запропонував писати українською мовою латинським письмом. Проти цієї пропозиції рішуче виступив М. Шашкевич. Першу спробу створення нового українського правопису, пристосованого до звукової системи української мови, зробив О. Павловський у своїй «Граматиці української мови», написаній 1805 р., а виданій тільки 1818 року. Павловський уперше почав вживати літеру і на позначення фонеми [і], літеру Ђ на позначення сполуки [je], диграфа іо на позначення [jо] та ін. Правописом О. Павловського скористалися видавці «Русалки Дністрової», які в фонетизації українського правопису пішли ще далі, відкинувши ъ у кінці слів, закріпивши за є значення звукосполучення [je] та літери, що пом’якшує попередній приголосний.

У Східній Україні аж до 20-х років XX ст. намірів замінити традиційне письмо латинським не було. І. Котляревський користувався традиційним українським правописом, успадкованим від староукраїнської літературної мови. Ідеї О. Павловського не одразу завоювали тут популярність. М. Максимович — авторитетний учений-славіст — відстоював історично-етимологічний правопис. На поступку фонетичному звучанню він пропонував ставити над літерами ф, к, Ђ коли вони звучать як [і], дашок, який би вказував на