ці компоненти, або константи, безпосередньо із тексту… шляхом його внутрішнього, іманентного аналізу, а якщо мова йде про компоненти художнього твору, що варіюються, то встановити - що є найбільш закономірним і стійким в цьому діалектичному русі, і віднайти основу (субстат) варіацій” [8, 145]. Ролі інтуїції теоретика-філолога Р.Якобсон відводив таке ж велике значення, як і Р.Інгарден у своїй “теорії інтерпретацій” тексту. Як бачимо, теоретик відразу переводить стрілки на відкриту функціональність слова та образу, зокрема ключового, а не вдовольняється його “закадемізованою” статикою і само-цінністю.
Внутрішньо, іманентно ключове слово, процес його утворення і, головне, функціонування і в “Лінгвістиці” Е.Бенвеніста фактично змикається із “тотальною символізацією” мови, її онтологічної природи – “Думка у своєму становленні обов'язково приходить до символу, оскільки її формування із самого початку символічно”,– цитує послідовник Р.Якобсона Е.Бенвеніст лінгвіста Н.Делакройкса та продовжує – Вжити символ – значить зафіксувати характерну структуру якого-небудь об'єкта і потім зуміти ідентифікувати її (структуру – А.В.) в різних інших множинах об'єктів. Символізація… є одночасно принципом абстракції та основою творчої фантазії” [2, 28].
Механізм внутрішньотекстового семантичного аналізу докладно описаний в книзі Ю.Лотмана “Структура художнього твору”. Він будується на відхиленні всіх позатекстових зв'язків.
Семантичний аналіз з використанням ключових слів здійснюється з урахуванням того, що в художньому тексті “утворюються специфічні семантичні поля. Їх основа – слова з семантичною багатоплановістю” 4, 122.
Ключовим словам властиві ієрархічні відносини. Ті з них, які у цих відносинах займають верхнє місце, складають ядро семантичного поля; підпорядковані їм ключові слова складають словесні ряди, які знаходяться на периферії семантичних полів художнього твору. Слід відзначити, що структура семан-тичних полів у художньому творі багаторівнева з взаємоперетинаючими зонами. Між різними семантичними полями в художньому творі можуть здійснюватися відносини включення.
У семантичне поле художнього тексту входять не тільки елементи з явними зв’язками синонімії в загальномовній суті. “Це власне поле. І все ж слова в одному полі об'єднуються якоюсь загальною ідеєю… Більш того, саме це мовленнєве загальне створює художній ефект, тому що виникає складна проекція семантики одних слів на інші” 4, 123.
При здійсненні семантичного аналізу важливим є не тільки виявлення ключових слів та їх ієрархії, але й уяснення структури семантичних полів у всіх її складових елементах. Особливу увагу необхідно звертати на взаємодію полів художнього тексту. В результаті цієї взаємодії, як вважає Ю.Караулов, “створюються якби парні протиставлення” 6, 29. Дуже важливо розглядати такі опозиції, тому що в них через авторське сприйняття відображаються в тій чи іншій мірі суперечності реального світу, відтворені в світі художнього тексту.
Узагальнюючи матеріал, викладений у роботах названих авторів, можна дати такі основні характе-ристики ключових слів:
Ключові слова відзначаються частотністю, яка помітна на фоні другої автосемантичної лексики в художньому тексті.
Ключові слова мають підвищену семантичну активність. У них реалізуються три етапи значень: буквальне, естетичне і концептуальне. Два останніх реалізуються у процесі взаємодії з текстовим цілим чи його значними сегментами (розділ, глава і т.п.), а перше – частіше в межах мікротексту.
Ключові слова в художньому тексті перебувають у складних ієрархічних зв'язках одне з одним, а з тематичними словами у відношенні перехрещення, очолюючи тематичні ряди.
Ключові слова можуть займати будь-яку позицію в тексті: входити в заголовок, пейзажні, портретні чи інші описи, в авторську мову або мову персонажів.
Вищою формою смислового наповнення ключових слів є знабуття ними символічного характеру.
Ключове слово, як правило, майже завжди у процесі розгортання композиції і загальної структури художнього твору переростає у символ, але вже іншого порядку; символ “авторизований”, “естетизований” його творцем і такий, що належить тільки Т.Шевченку, тільки В.Стефанику, тільки М.Коцюбинському чи М.Хвильовому; більше того, як ми практично переконаємося згодом, саме із ключового слова, слова-образу виростає ціла система символіки, система рухова, динамічна, що кожним своїм функціональним значенням націлена на головну концепцію твору.
У своїй переважній більшості ключове слово – знакове поняття, глибоко архетипне та за своєю, майже завжди узагальнюючою, сутністю – абстрактне: час, простір, вік, доля, фатум, земля, вітчизна, ідея, духовність, вірність, побратимство тощо. Ключове слово, як правило, надзвичайно “пам’ятливе”, глибоке своєю етно-генетичною пам’яттю, що дає йому спроможність та потенцію вступати в безліч семантичних, стилістичних, асоціативних зв’язків, бо, знову ж таки, саме таке слово – багатонацілене, багатошарове, воно – “історичне”, бо ж супроводжувало і обслуговувало свій народ тисячоліттями; або ж навпаки (в кожного правила є свої парадокси, виключення та аномалії), ключове слово буває, на перший погляд, зовсім випадкове, наприклад назви відомих творів (М.Коцюбинського “Хо”, “Лелечка”, М.Хвильового “Свиня”, “Заулок”). Такі, здавалось би, зовсім рядові та буденні слова енергонасичуються, зводяться в ранг образу чи символу вже самим автором, тому вони – найбільш індивідуалізовані.
Наближений своєю функціональною роллю до ключового слова і такий елемент художньої структури, як рефрен, тобто повторення слова або групи слів, здебільшого в поезії; слів, найбільш значущих для твору, для автора; і в українській новелістиці (класичній і сучасній), яка дуже часто у видатних майстрів цього жанру межує із верлібром. Рефрен у ролі ключового слова часто вживаний, наприклад, у таких новелах, як “Інтермеццо” М.Коцюбинського, “Моє слово” В.Стефаника, “Дорога і ластівка”, “Арабески”, “Кіт у чоботях” та в інших новелах М.Хвильового.
Референтне слово дуже близьке за своєю роллю до ключового, і його завдання – також акцентувати увагу на найважливіших семантично-смислових, ситуативних і психологічних моментах у творі, ставити в його структурі своєрідні віхи та знаки; творити ритміку мистецької речі.
Отже, ключові