Мова усної народної поезії та діалекти

Мова українського фольклору викликає посилений інтерес сучасних лінгвістів як особлива художньо-естетична цілісність, що виконує культурологічну функцію і характеризується широкими зв’язками з літературними та позалітературними елементами. Один із аспектів дослідження – взаємодія з діалектами – розглядається в нашій статті.

Питання про місце фольклору в системі загальнонародної мови поки що остаточно не з’ясоване. Деякі російські вчені пропонують вважати уснопоетичну мову окремим функціональним стилем літературної мови, котрий має специфічні ознаки фонетичної, морфолого-словотвірної, лексико-семантичної, синтак-сичної організації (В.І.Кодухов, З.К.Тарланов та інші).

Більшість українських дослідників, враховуючи тривалі взаємовпливи усної словесності та мови художньої літератури, значну роль фольклору в національно-мовній творчості письменників, спільні функції, визначають мову народної поезії як один із жанрових різновидів художнього стилю (С.Я.Єр-моленко, В.А.Чабаненко).

Чимало польських та російських мовознавців пишуть про тісний зв’язок фольклору та діалектів. Існує кілька поглядів на це питання. Одні російські вчені вважають фольклор різновидом діалекту (Л.І.Баран-никова), діалектом у його художній функції (Й.О.Оссовецький), літературною мовою діалекту (П.Г.Богатирьов), інші – наддіалектним утворенням, своєрідним поетичним койне (А.В.Десницька).

Такої ж думки дотримуються польські дослідники Є.Бартміньски, Є.Сєроцюк. Зокрема, Єжи Бартміньски у ґрунтовній монографії “O jzyku folkloru” (1973 р.) назвав мову народної поезії “художнім діалектом, який на рівні фонетики, морфології, лексики, синтаксису виявляє поетичні властивості” [2, 87-125]. В іншій праці “O derywacji stylistycznej” (1977 р.) вчений ужив вислів “поетичний інтердіалект фольклору” [1, 193-203]. Виникнення міждіалектних елементів в усній поезії констатував також Єжи Сєроцюк у розвідці “Elementy interdialektalne w polskich piesniach ludowych (na przykladzie nazw lasu)” (1976 р.) [8, 18].

Мовознавці підкреслюють, що використання діалектних одиниць залежить від жанру народної словесності: “Фольклорні казки виконуються на діалекті, поезія, особливо висока, – мовою, яка має літературний характер” [4, 34]. А.П.Євгеньєва так пояснювала відхід від діалектної лексики в процесі виникнення народної пісні: “Співак творить на своєму діалекті, користуючись своїми нормами, але в його творах буде менше діалектизмів, ніж у його повсякденному мовленні, тому що билину, пісню тощо він створює, опираючись на традицію, яка допомагає йому при виборі типових і яскравих форм” [6, 17]. Відомий дослідник О.М.Веселовський у книзі “Историческая поэтика” (1940 р.) відхід від діалектизмів пов’язував із виникненням особливого поетичного койне, високого поетичного стилю народної пісні, близького до літературної мови [3, 358-360].

Вивчаючи словник російської народної пісні, О.Т.Хроленко виявив, що "лексичний склад російського фольклору в своїй більшості збігається з літературною лексикою. Певну частину уснопоетичної лексики складають діалектизми, історизми, ар-хаїзми, запозичені слова, обрядові терміни і специфічні фольклорні новотвори... Питома вага діалектної лексики в мові фольклору невелика” [9, 8]. Вчений підкреслював, що в тих народів, у яких мова усної словесності стала одним з джерел літературної мови, цілком можливо відносити її до наддіалектних явищ та койне.

Думку про наддіалектний характер української народнопоетичної творчості висловила С.Я.Єрмо-ленко у книзі “Фольклор і літературна мова” (1987 р.). Це явище, на її погляд, має причини об’єктивного і суб’єктивного характеру. До перших належить: поширення фольклорних творів у різних місцевостях, жанрово-тематична й образно-поетична спільність пісень, які побутують на різних територіях, міждіалектні зв’язки тощо. До других – факт “переживання” народної пісні митцем, художником слова, який бачив народний твір на ширшому тлі літературної мови і часто продовжував його творення в нових варіантах, вплив літературної норми, стилістичне опрацювання діалектизмів як специфічний художньо-виражальний засіб [7; 15]

Використання діалектних слів зі стилістичною метою можна простежити на прикладі творчості народної співачки Явдохи Зуїхи, варіантів усної поезії, записаних на одній території.

Говіркова лексика вживається для підсилення змісту думки, під-креслення жартівливого, розмовного забарвлення. Як-от, у весільній пісні:

Чом ви, дружки, та не пієте,

Чи не хочете, чи не вмієте?

Чи у вас писки з ременю,

Чи язики з паперу?

[10, 265]

Стилістично виразними стають синоніми до літературно нормативних слів, що походять з різних діалектів, у тому самому творі або у його варіантах. Наприклад:

Ой там на горі

Мальовали малярі,

Мальовали, рисовали

[11, 374]

У народнопоетичному мовленні спостерігається творення устале-них синонімічних рядів, які мають семантичну й стилістичну рівноправність: покидати, оставляти, зоставляти, лишати, залишати; луччий, кращий, ліпший, хоріший; квітка, цвіточок; бумага, папір; хазяйка, господиня тощо. Порів-няймо в наведених уривках:

Були луччі, були кращі,

А ти мені сподобався.

[12, 85]

Чи я в тебе не хазяйка,

Чи не господиня...

[13, 449]

До синонімічних рядів можуть входити й застарілі, архаїчні слова, які в таких контекстах відзначаються більшою експресивністю. Зокрема, ряд синонімів господар, хазяїн, пан, багатир, багатий, пан хазяїн, ґазда доповнюється давнім словом дука (дукач):

Іде богатий, іде дукач же,

Вихиляється,

З нашої голоти, з нашої бідноти

[14, 201]

Найбільш розгалужені варіантно-синонімічні ряди формуються з назв конкретних понять, поширених на багатьох територіях. Відношення між їх складниками не обмежуються власне синонімічними зв’яз-ками. Сюди входять родо-видові назви, контекстуальні синоніми, а також діалектні, розмовні слова. Для прикладу наведемо ряд: чоботи, ходаки, постоли, черевики, заковраші. закаблуки. передки. каблуки, корки, михавочки і под. У текстах танцювальних пісень деякі з них вживаються паралельно, як-от:

Од покуття до порогу

Черевички попорола.

Дам лиха закаблукам,

Закаблукам лиха дам,

Достанеться й передам!

[11, 379]

В аналізованих нами збірниках здебільшого спостерігається тенденція зберігати діалектні особли-вості, пояснювати незрозумілі слова. Леся Українка, Марко Вовчок та Осип Маковей, Дмитро Яворницький робили це в примітках до текстів. Наприклад: ґали – ноги, литки; вісень – осінь [15, 18-19]; пус - повз, укруги - колом, склинула - схилила, цінова - олов’яна, дзіндзіверна - молодцювата [11, 60, 64, 81]. У сучасних виданнях,