Просторіччя в романі Уласа Самчука “Волинь”

Специфіка мови художніх творів виявляється насамперед в яскраво виявленій індивідуальності, неповторності мови кожного талановитого письменника, в єдності комунікативної та естетичної функцій тексту, в широкому використанні елементів різного стилістичного забарвлення [7, 12]. Але, вдаючись до тих чи інших лексико-фразеологічних і морфолого-синтаксичних засобів загальнонародної мови, вживаючи говіркові, просторічно-жаргонні елементи, автор мусить завжди орієнтуватися на літературну норму [11, 16].

Виразність мови Уласа Самчука обумовлена саме правильним, продуманим співвідношенням елемен-тів літературної мови і розмовного мовлення. Послуговується письменник і просторічною лексикою, оскільки вона надає літературному мовленню народного колориту, збагачує його, є одним з важливих засобів реалістичного зображення побутових ситуацій. “Ці слова іноді просто вражають своєю свіжістю влучністю, експресією, чітко вираженою оцінкою того чи іншого явища (найчастіше негативного)” [6, 57]. Зрозуміло, що, потрапляючи в контекст, просторіччя підкоряється художньому задуму письменника, стає невіддільним від усієї образної системи, від композиції твору в цілому.

Однак природа просторіччя як лінгвістичної категорії ще й дотепер повністю не з’ясована, внаслідок чого не існує і погодженого його визначення.

Г.П.Їжакевич цю лінгвістичну категорію іменує “розмовно-просторічною лексикою”, зауваживши в примітці, що “межа між розмовною і просторічною лексикою є дуже нечіткою й історично змінюваною” [15, 85]. Подібне стверджує і О.Пономарів, зазначаючи, “що ці два лексичні розряди не мають чітко окресленого розмежування” [11, 104]. Однак, на його думку, різниця між ними є. До складу розмовної лексики входять слова, що, перебуваючи в рамках літературної мови, надають висловлюванню розмовного характеру [11].

Просторічна лексика в основній своїй масі перебуває на межі літературного вжитку, а то й виходить за цю межу [11, 106].

Більшість мовознавців (як українських, так і російських) вважають, що просторічна лексика стоїть поза літературною нормою, але активно вживається в побутовому мовленні і в художній літературі як стилістичний засіб надання зневажливої, іронічної, грубуватої характеристики зображуваному [2, 227], “як засіб мовленнєвої характеристики персонажа з певного соціального середовища” [9, 130], “з гуморис-тичною і сатиричною метою” [2, 342].

Російський мовознавець Б.Томашевський стверджує, що “просторіччя – це така форма мовлення, яка не рекомендується літературними нормами, але яка фактично використовується у вільному, інтимному, не публічному мовленні” [16, 152].

О.І.Єфімов характеризує цю категорію лексики як “слова і вирази, що побутують у різних соціально-мовленнєвих стилях загальнонародної розмовно-побутової мови і залишаються за межами загально-визнаних засобів і норм літературної мови” [4, 61]. Автор зазначає, що “просторіччя треба розглядати як джерело поповнення літературної мови. Але далеко не всі елементи просторіччя можуть мати право на літературність. Більшість з них залишаються зниженими в стилістичному відношенні засобами, хоча не позбавлені образності та виразності” [4,62].

Це ж стверджує і Ю.С.Сорокін: “…враховуючи широту вживання просторічних форм у різних стилях і жанрах нашої літературної мови, враховуючи, особливо, стилістико-семантичну роль цих форм у літературному вживанні, навряд чи можна ці форми вважати чимось таким, що відхиляється від норми літературної мови”. З цією думкою погоджується Г.П.Їжакевич: “Таким чином, просторіччя є одним із стилістичних різновидів усної і писемної літературної мови” [15, 85].

Але значна кількість елементів просторічної лексики все ж залишаються зниженими в стилістичному відношенні засобами вираження, хоча вони не позбавлені образності і виразності. Цю тезу підтримує і О.Медвідь, зазначаючи, що немає “чіткої межі між власне розмовною лексикою і просторіччям, яке може окремими своїми елементами проникати в розмовну мову, а згодом і в літературну” [10, 332]. В.І.Кодухов вважає, що просторіччю, як і мові художньої літератури, відводиться спеціальне місце серед форм і видів розмовного типу мови – воно займає проміжне становище між літературною мовою та діалектом [8, 96].

Як стверджує Р.Бесага, просторіччя – “це лексичні одиниці, які, з одного боку, не є фактами літературної мови безпосередньо, тобто вони маркуються певним стилем мови, обмежені вжитком і т.ін.; з другого боку, ми не ототожнюємо їх з діалектними одиницями, оскільки вони не виявляють, як діалектні явища, чітко окресленої локалізації, тобто не належать до жодного з наріч української мови” [1, 168].

Слід зазначити, що просторіччя є живим мовним організмом, перебуває в постійному русі, не є ізольованим і від літературної мови, і від діалектизмів. У сучасній лінгвістиці “цей термін почав… вживатися для позначення ненормативних і стилістично знижених засобів мови, якими з певною метою і у відповідній ситуації користуються всі, хто розмовляє літературною мовою [10, 332]. І.Г.Гладіна стверджує, що “просторіччя – слова, характерні для розмовно-побутової мови, що мають відтінок грубості, зневажливості, фамільярності” [3, 11]. На її думку, використання названої лексики перш за все зумовлене метою, яку ставить письменник, – правдиво зобразити життя персонажів, їхню поведінку, ставлення до інших людей.

У науковій літературі дотепер немає чітких критеріїв для кваліфікації того чи іншого мовного елемента як просторіччя. Безсумнівним є те, що так чи інакше просторіччя ми встановлюємо, обов’язково відштовхуючись від норм літературної мови. Найчастіше такі кваліфікації наявні у словниках у вигляді ремарок: розм., діал., вульг., лайл., знев., згруб., зм., зм.-пестл. та ін.

Серед українських мовознавців немає єдиної думки і щодо складових елементів просторіччя.

Г.П.Їжакевич виділяє серед цієї лінгвістичної категорії такі типи:

О.Д.Пономарів до просторіччя відносить:

4)