До просторіччя, як ми уже зазначали, належать, зокрема слова, що в своїй звуковій будові не співвідносяться з літературною нормою, тобто загальновживані слова, що співвідносяться лише фоне-тикою [7; 51]. Люди, почувши слово, часто іншомовне, вимовляли його так, як зрозуміли, або за аналогією до якогось уже відомого поняття. У романі ми натрапляємо на такі приклади: “Цей в бога не вірив. Каманіст же” [13, I, 479]; “Вам здається, що москаль ваш брат, а він ваш “експлоетатор” [13, I, 455], “А он гапонець все-таки диви… – Гапонець. Де гапонець. До нього хіба доберешся?” [13, I, 242], “Може, будеш редахтором яким” [13, I, 559] та ін. Як відомо, у власне українських словах не вживається початковий голосний е, приголосний ф, не буває збігу двох голосних. Тому персонажі “Волині” вимов-ляють їх по-своєму – ошалон, акзамин, ароплян, охвицер, хранцуз та ін. (замість літературних ешелон, екзамен ,аероплан, офіцер, француз); “Кажуть, у Крем’янці цілий “ошалон плєнних привезли” [13, I, 276], “А тут нечиста сила аропляна принесла” [13, І, 373], “Кажуть, на кораблі зрубати хочуть … кісь хранцузи чи мараканці…” [13, I, 204], “Поставили його там на акзамин” [13, I, 412] та ін.

У мові персонажів варто виділити форми, неправильні з погляду існуючої морфологічної норми. Сюди належать слова, вжиті в неправильному роді: “Цього року на Спаса своя “хрупта” буде” [13, I, 302], “І куди той хлопчисько з тим каналієм поперся” [13, I, 565], а також відмінні за будовою від літературних: “А тутка от нежданно і негадано” [13, I, 15], “Тепірка не те. Тепірка не перечекаєш… Тепірка хто кров проллє, того земля” [13, I, 490] та ін.

Треба зауважити, що “стилістична амплітуда просторічної лексики досить широка. Вона коливається від іронічно-жартівливого забарвлення до створення соціально-негативної характеристики персонажа твору [6, 86]. На думку А.П.Коваль, “найвиразнішою ознакою, за якою слова відносяться до просторіччя, є їх експресія, насамперед зниженість цієї експресії” [7, 99]

У певних ситуаціях персонажі “Волині”, спілкуючись між собою, послуговуються лексикою, що традиційно співвідноситься з діями тварин. Це переважно знижена лексика: “Чово так розкудахтався” [13, I,352] – у значенні кричати: “Хай про мене один одного живцем зжере” [13, І, 473] з’їсть; “Тепер би навертів постолів, і брикайте, хлопці” [13, I, 52] – бігайте, грайтеся; “Не скавули, давай миттю води, чистих шмат” [13, I, 67] – не плач та ін.

Зазначимо, що Улас Самчук, добираючи синоніми, особливо до дієслів, послуговується часто і просторічною лексикою. Наприклад, синонімічний ряд ходити складають (крім літературних) і такі слова- совгати, сунути, валити, учухрати, тьомбати, лазити, швендяти: “Тепер коло хати совгає, сеє теє шкорпає на дворі” [13, I, 424], “На станціях без перерви сунуть. Зі Сибіру, з Германії…Туди й назад. Валить народ” [13, I, 458], “А я думав, яка очмана по вечорах шляється…просто з Тилявки п’ятдесят, диви, верстов учухрав” [13, I, 410], “Полізуть ген отуди в соснину… Так ото посунуться, як сказано, в той їх ліс… Так до річки і дотьомбали” [13, I] та ін.

Різко зниженого забарвлення набувають у романі й деякі іменники. “У спеціально організованому контексті такі слова втрачають свою нейтральність і набувають нових лексичних значень із згрубілим стилістичним забарвленням [6, 100]. Наприклад, зневажливе ставлення до людей передається через уживання в тексті таких іменників як грязь; багно; сплювок, гниляк та ін.: “У нас солдат – грязь, багно, сплювок” [13, I, 370]; “Як помер мій гниляк Нестор, то лишив мене дві грядочки поля” [13, I, 80], “ –Кіндрате! Закрий сплювачку, – проревів Антін” [14, II, 249] та ін.

Лексико-семантичне поле обличчя (лице) включає в себе і такі просторічні лексеми зі зниженою експресією як морда, рило, сплювачка, ряжка, халява, пика, які вживаються переважно в мові персонажів: “Дрянь ти! Морда твоя осляча” [13, I, 353], “Краще он закрий своє рило й мовчи” [13, I, 353], “Вот как заєду в твою ряжку” [13, I, 353], “Пики солдатів торчали мов омамлені” [13, I, 355], “Якого чорта халяву свою з рідкими вусами дереш” [13, I, 352].

Багато загальновживаних слів, які своїм значенням пов’язані з тваринним світом, при переносному вживанні набувають різко осудливого забарвлення і служать узвичаєним засобом негативної харак-теристики. Наприклад, коли Настя сердиться на Матвія, то називає його медведем, слоном (оскільки він високий могутній чоловік): “Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш нас позабивати!” [13, I, 63]. Зневажливе ставлення одних персонажів до інших передається такими просторічними виразами, які часто виступають у ролі характерезуючої прикладки – щенкі, луплений осел, гусячий пут, свиняче ухо, кобилячий хвіст та ін.: “Ей, щенкі! Нє арітє! [13, I, 369], “Завтра з тебе, лупленого осла, одні ратиці лишаться” [13, I, 370] – так солдати звертаються один до одного; “Мовчи ти, гусячий пуп” [13, I, 502] – солдати до Володька. На думку В.Чабаненка, така лексика вживається в основному тоді, коли емоційна інформація виявляється важливішою [15, 12].

Цікавою складовою частиною просторічної лексики у романі Уласа Самчука “Волинь” є звертання батьків до дітей і називання їх у різних життєвих ситуаціях. Слід зауважити, що адресатні засоби, передані виразами з грубо емоційним забарвленням, часто несуть позитивну оцінку. Найчастіше, як це не дивно, за допомогою таких слів батьки виражають свою любов до дітей, ніжність, співчуття. Настя, звертаючись до хворого Володька, послуговується такими словами як потицюху,