До засобів мовної виразності можна віднести й збереження ритміки й структури староукраїнських і староросійських текстів, які майстерно передає М. Грушевський у перекладі, напр.: 17 дня січня прислав гетьман Богдан Хмельницький до Василя Василевича Бутурліна і товаришів полковника Павла Тетерю — щоб йому, гетьманові, з ними побачитись, а грамоти при тім не передавати і промови ніякої не говорити; які незносні біди прийняли єсьмо; ближніх людей до нас з царською ласкою своєю прислати зволив; ...Аби його царське величество пожалував їх тим (дав їм те), про що битимуть чолом (проситимуть) посланники їх, а вони його царському величеству служитимуть во віки... (ХТУ).

Отже, магістральний шлях розвитку мови й стилю гуманітарної науки і публіцистики, які позначені на початку XX ст. великим поступом, збагатили українську мову всім необхідним для дальшого прогресу.

Українська публіцистика була невіддільна від художньої літератури. Хоч би як було, а саме красне письменство було законодавцем у розвиткові всіх стилів літературної мови.

Талановитим автором художніх творів («Соняшний промінь», «На розпутті», «Під тихими вербами», «Ясні зорі», «Серед бурі» та ін.), збирачем і охоронцем українського слова був Б. Грінченко. У своїй художній мові письменник був типовим представником степової України. Він не визнавав приставного /н/ у займенниках, що починалися з /j/ (в їй, хоч у неї), дієслова другої дієвідміни в третій особі однини теперішнього часу уживав без закінчення -ть (виходе, виносе), не відбивав властивого більшості говорів української мови чергування /д/, /т/ відповідно з /дж/, /ч/ (засвітю), префіксові й прийменникові од віддавав перевагу перед від (од учителів, але відразу), форми вищого ступеня прикметників утворював за допомогою суфікса -іщ- (цікавіщий) і под.

В оповіданнях і повістях із селянського життя Б. Грінченко використав усі можливі різновиди мови селян: поважний (мова старого Сиваша з повісті «Під тихими вербами»), гумористичний (в оповіданні «Сам собі пан»), жіночий, відомий з часів Квітки-Основ’яненката Марка Вовчка, дитячий з використанням «дитячої» мови 1.  

1 Докладніше див. про це: Чапленко В. Названа праця. — С. 169—171.

У творах про міське, інтелігентське життя («Сонячний промінь», «На розпутті») мова письменника дещо змінюється: у ній з’являється чимало запозичених слів, зокрема й тих, що приходили на Схід із мови Західної України (повітря, життєпис, зацікавлювати і под.).

Чимало уваги приділяв Б. Грінченко перекладам з інших мов: російської (М. Костомаров), німецької (Гауптман, Зудерман).

Найбільшою заслугою Б. Грінченка перед українською культурою є, безперечно, «Словарь української мови», який без цього справжнього подвижника, мабуть би, ніколи не побачив світу або ж був би виданий далеким від досконалості. Сам упорядник у передмові до словника скромно зауважував: «...Ми не вважаємо пропонований словник ні таким, що вичерпує багатства української мови, ні доведеним до такого ступеня досконалості, яка могла б задовольняти принаймні нас самих, і знаходимо собі виправдання лише в тому, що обмеженість часу, протягом якого треба було виконати всю роботу, була в цьому разі перешкодою, якої не могла збороти крайня напруга сил працівника. Ми вважаємо свою працю першим щаблем на шляху створення наукового українського словника, і усвідомлюючи його численні вади, все ж наважуємося випустити його в світ, щоб дати точку опори подальшій роботі у тому ж напрямі». І все ж «Словарь» справив колосальний вплив на процес нормування української літературної мови, хоч такої мети упорядник перед собою і не ставив.

Не дожив до революції 1905 р. П. Грабовський. Майже все своє свідоме життя провів він у тюрмах і на засланні. Друкувався у галицьких періодичних виданнях у 90-х роках XIX ст. Його поетичну уяву живила творчість Т. Шевченка, недаремно він постійно звертається до того кола образів, якими запліднив українську поезію великий Кобзар:

Не рушить нас кайдан, ні страта,

На все ми соромно-німі;

Освітній брат сліпого брата

Гнітить і досі ще в ярмі («Виклик»);

Не складаю пісень твоїй дивній красі,

Бо не бачу в стані сучасному;

Розпинали тебе всі до одного, всі,

Хто був паном у краї нещасному («О, яка ж ти сумна...»),

П. Грабовський багато читав, у тім числі й українських творів. Але все ж він був вирваний долею із творчого процесу. Тому, мабуть, і творив він власні неологізми, яким не судилося стати загальноукраїнськими: зрадно, несподівний, передяни «передові люди», бездольці «люди без долі», оборонник «оборонець», рабувати «бути рабом» та ін. Трапляються у нього й галицизми, наприклад, кметь у значенні «селянин, хлібороб». Багато в його поезії — можливо, більше, ніж у будь-кого з українських поетів, — зменшених іменинників: віченька, ніченька, доленька, неволенька, серденько, думоньки, сонечко, калинонька, сиротинонька, квітонька та ін.

На початок XX ст. в українській літературі з’явилося ще одне — тепер уже всім відоме ім’я — Архип Тесленко. У 1906 р. він виступив як автор оповідань із селянського життя: «За пашпортом», «Хуторяночка», «У городі» та ін. Мабуть, немає в українській літературі іншого майстра, який би так природньо передавав усне мовлення українського пролетаря — сільського і тимчасово вписаного в міське середовище. Особливо вдаються йому монологи