У наказовому способі використовується частка нехай: Нехай оть тыи вси вышеписаныи земли и сЂножати и гай и прудъ держить — П., 9, 25. Будівельним матеріалом для нинішнього майбутнього синтетичного часу послужили словосполучення, до складу яких входили дієслово эати (имати) в особових формах теперішнього часу й інфінітив як носій основного значення: имаю дати, не имаю волочити, имаю заступати, имаеть платити, имаемъ давати, мають увезатисе. У грамотах була досить поширена форма давноминулого часу: послалъ был, были позычили. З’являються синтетичні форми майбутнього часу: иматиму, битиму 1.

Даниною минулому є вжита в одній із грамот (присяга на вірність луцького намісника Федора Даниловича польському королеві, бл. 1386 р.) форми двоїни: Се Азъ федоръ данильевичь. исъ братомъ своимъ михаиломъ дала єсва правду... мы два исъ братом моимъ цЂлуєва крЮсть — П., 34, 65.

Серед синтаксичних форм українських грамот треба відзначити розширення кола сполучників (абы, абыхомъ, абыхмо, але, кгды, иж) і появу віддіеприкметникової безособової форми на -но: а то все куповано, твоэєми пЂнАзми — П., 38, 72.

Лексика українських грамот, звичайно, специфічна. Вона значно бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарський вплив. Але в одному аспекті ця лексика все ж багатша — на власне українські і на запозичені із західних мов слова. На основі східнослов’янського кореневого й афіксального складу в мові українських грамот розвиваються і набувають поширення такі слова, як бачити 2, борзость «швидкість» (від д.-р. бързъ), братаникъ «син брата», буковина, бЂлиця «шкурка білки як товар», вага «прилад для зважування», важити, валило «млин-сукновальня», вбачити «зважити (на що)», великость, веснина «збіжжя, посіяне весною», 

1 Грунський М.К., Ковальов П.К. Нариси з історії української мови. — Львів, 1941. — С. 215. 

2 До слів, які вживаються в сучасній українській мові в тій же фонетичній формі і з тим же значенням, тлумачення не подаються.

вжити «спожити що-небудь», вжитокь, виновати «звинувачувати», вольность «звільнення від певних повинностей», волАны «селяни, звільнені від повинностей» (опроче волАнъ што на воли сЂдАть — П., 38, 72), всказати «сповістити», «повідомити», вспытати «запитати», встАгати «вимагати сплати», втискь «утиск», входы «право вільного вступу в господарські ліси і води», выгонъ, вызнавати «офіційно повідомляти, заявляти», вымелокъ «оплата за помел зерна», выслуга «земельне володіння, одержане за службу», выходъ «оплата феодалові за право виходу із села або переходу до іншого господаря», глинарь «особа, що обмазує глиною хату», головное «штраф за вбивство», господарство «держава», грабити «описувати майно», гребля, гырло, данина «дарування, надання», дЂдизна (також дЂдичь, ДЂдичьство), дисный «нині діючий», добытокъ «худоба», «товар», добродЂйство, дозволити, допомагати, дорадитися, дорозумЂти «довідатися», достатокъ, дяковати, забороняти, завишенье (печаті), завЂдати «відати (чим)», загинути, займище «недавно освоєна ділянка землі, що знаходиться віддалік від інших земель», закопъ «рів з насипом», залежати, залежность, замежокъ «смуга землі за межею», зброя, землАнинъ «особа шляхетного стану, що посідає земельну власність», иншій, колода «міра місткості рідких і сипучих тіл», копецъ «межовий знак у вигляді насипного горба», корец «міра місткості», материзна «спадщина по матері», мочило «копанка, озерце, взагалі місце для мочіння конопель, льону», мЂрка «одиниця виміру сипких речовин», надЂя, належати, намолва «намова», нащадокъ, новина «вперше зорана земля», обора «огороджене місце для худоби», озимина, осадити «поселити», охаба «вічне володіння», повЂтъ «одиниця адміністративного поділу», податокъ «грошові й натуральні збори з тяглих людей», повинности, прорва, полЂпшивати та ін. З’являються нові слова для позначення абстрактних понять (личба, зарука, лагода, згода, пригода), виникають узагальнюючі слова в ономастичній лексиці (прузвище).

В українських документах поширюються слова, що виступають порівняно з давньоруськими у видозміненій фонетичній формі відповідно до звукових законів народнорозмовної мови: бчола (зам. пчела), вольшина «вільховий лісок» (зам. ольшина), вотнина (зам. отнина) і под. Набувають поширення два типово українські словотвірні типи із суфіксом -щина: на позначення земель за назвою власника або її адміністративного центру (василевщина: Игнат дє[р]жить землю василє[в]щину — 1471, ССУМ, І, 153) або на позначення податків (вєрховщина, воловщина, головщина). Назви лісів і гаїв за панівним деревом утворюються за допомогою суфікса -ина: вольшина «вільховий ліс», дубина «дубовий ліс» і под. Поширюються узвичаєні в Україні особові імена, похідні від спільнослов’янських: Ванько (від Іван), Васко, Васюта, Вахно (від Василий), Ганка (від Анна), ГлЂбько (від ГлЂбъ), Григоръ, Hrydko, Гринко, Гринь, Грицко, Гриць, Гришко (від Григорий), Данко, Дашко (від Данило), Дмитро (від Дмитрий) та ін.

У ділову мову проникають локальні назви, пов’язані з діалектними особливостями певних територій: верховина «верхня течія ріки» (А перешедши верховину Ровця, на другую сторону той верховины, засталисмо пана Максыма Тышковича, который повидилъ, же одъ той верховины на полудень у право грунтъ мой, а в лево лисъ Мыховъ — 1430, ССУМ, І, 166), грунь «пагорок» (Тамъ мы... дали и потвръдили єсми ємоу... млин на матки Малом БахлоуєцЂ, и пасикоу на конєц грунЂ от Шавковци, на потока КръницЂмъ — 1458, ССУМ, І, 267), дидка «мати батька або матері» (мы Стефан воєвода... знамєнито чиним... ожє прїидо(ша)... Тома и сестра єго... и продали сво[ю] правоую отнину, що била дидки их ИлЂни — 1489, ССУМ, І, 300), дЂлъ «гірський хребет» (ділить гору пополам), а також перевал (а хотарь...