Безпосередні традиції ділового стилю давньокиївської мови, трансформованого на українському (також білоруському) грунті, продовжувались і розвивалися у мові ділових документів Великого князівства Литовського, де ця мова в силу історичних умов стала офіційною в урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підкоренням Литовського князівства Польщею українська літературна мова уже не тільки в Галичині, але й на всьому просторі її поширення стала зазнавати польського впливу, Литовський статут 1588 р. вимагав: «Писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иным языком и словы». З 1529 р. скрізь в Україні постають актові книги — гродські і земські. Сюди вписувалися різні акти — судові, мирові, тестаменти, договори, дарчі, закладні, купчі і под. Зразком для урядової української мови були чеські актові книги, звідки взято й саму форму цих актів 1. «Руська мова», як тоді називали офіційну мову Литовського князівства, була по суті спільною мовою українців і білорусів, становлячи в цілому факт історії літературних мов обох народів 2. 

1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 126. 

2 Див. про це також: Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956. Плющ П.П. Начальний этап формирования русского национального языка // Науч. зап. Ленинградского гос. ун-та. — 1961. — С. 220. Гумецька Л.Л. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XIV—XVII ст. // Дослідження з української та російської мов. — К., 1964. — С. 252—258.

Немає сумніву в тому, що протягом XIV—XV ст. в Україні тривала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: переписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до нашого часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський з українськими рисами) та Четья 1486 р. (спроба перекладу з церковнослов’янської на літературну українську мову).

Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких «красивостей». Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грамоти засвідчував, ким вона дається, далі йшов виклад подій, що спричинили появу грамоти, і насамкінець з’ясовувалися обставини, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і под. Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним із варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[сЮ]тью бжЮью мы кнЮзь вєлики[и] витовтъ чинимъ знаменито и даєм вєдати симъ нашимъ листомъ каждому доброму нынєшнимъ и пото[м]ъ будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ышить коли кому будеть єго потребно». Стандартний початок є і в грамотах вел. князя Швидригайла Ольгердовича: «Мл[сЮ]тью бжЮьєю мы вєликий кнзь швитрикаила щлкердови[ч] чыни[м] знамєнито симъ нашы[м] листо[м] и даємъ вЂдати каждому доброму хто нань оузрить или оуслыши[т] єго чтучи». Подібні стандартні зачини подекуди трапляються і в приватних грамотах, пор.: эа хвє[д]ка пашкова до[ч]ка дохновича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмотри[т] алибо чтучи є[г] услыши[т]». Грамоти польського короля Казимира написані у формі листів і починаються традиційним називанням скороченого королівського титулу, після чого йде звернення до особи: «Казими[р] божью млЮстью. наместьнику вруцъкому пану го[р]ностаю романовичу...» Кожна грамота великого князя Олександра починається стандартною формулою, що становить титул великого князя: «са[м] алекса[н]дръ бщ[ж]ю млЮ[с]тью вєлики[и] кнзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и ины[х]». Подібні зачини характерні й для молдавських грамот: «Мл[сЮ]тїю бжЮїєю. мы алеоандръ воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] знамєнито, ис си[м] листомь нашимь. оусЂ[м] кто на[н] оузри[т]. или єго оуслыши[т] чтучи»; досить часто ця традиційна формула зачину розширюється у першій своїй частині: «Въ имЂ щцЮа и снЮа и стЮго дхЮа. тр[о]ица стЮаа и єдиносЖщнаа и нєраздЂлимаа. сє эазъ ра[б] влЮ[д]кы моєго. ісЮу хЮа іщ стєфа[н] воєвода бжЮїєю мл[с]тїю гп[д]рь зємли. мо[л]давскои. знамєнито чини[м] и[с] си[м] листо[м] наши[м] въсЂ[м] кто на[н] възри[т] или єго чтучи оуслыши[т]».

Стандартизовані були й фіналі грамот. У багатьох молдавських документах наявне закінчення-закляття, що стало своєрідним штампом: «А кто бы хотЂлъ тоє порушити, или радити на порушенїє: таковы да є[ст] проклА[т] щ[т] гЮа бЮа. и щ[т] присЮты[х] и връховны[х] ап[стЮ]лъ. и щ[т] тыі стыхъ и бгЮоносны[х] щцъ, иже в никєи. и да є[ст] подобєнъ юдЂ: и проклАтому арїю. и оучастїє да имать съ щними иже возъпишА на влЮ[д]ку хЮа. кръвь єго на ны[х], и на чАдЂхъ ихъ».

Таким був стиль українських грамот, що засвідчує літературну обробку їх мови.

Арій, який згадується недобрим словом у закінченні-проклятті, був засновником аріанства — течії в християнстві, що заперечувала церковний догмат про єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (Христа). Вселенські собори 325 і 381 років засудили аріанство як єресь. І все ж воно ще довго поширювалось і мало своїх прихильників. Зокрема, набуло визнання донесення Божого слова до віруючих їхньою рідною мовою. Уже в XIV ст. в Англії багато працює для поширення св. Письма народною мовою Дж. Віклеф. У Чехії на ідеях поширення Віклефа виріс Ян Гус 1. Навіть після спалення Яна Гуса його ідеї не були змарновані, їх сприйняли широкі маси чеського народу. Гусити в основу свого духовного життя поставили живу мову. Початок перекладів св. Письма на польську мову сягає XIII ст.: є свідчення, що дружина Болеслава Огидливого Кунегунда читала псалтиря польською мовою 2. Реформаційні рухи, що почалися в Європі наприкінці 20-х років XVI ст., були найтісніше пов’язані з тими релігійними вченнями, що йдуть від аріанства. «Лютер ніколи не запалив би такого сильного вогню протесту проти Риму, коли б не