формою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винещення певного народу, а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно – історичної спільноти, винародовлення етносу. Лінгвоцид присутній у багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного та поневоленого народів. Є такі форми лінгвоциду: жорстокий та поміркований, відвертий чи закамуфльований, але не важливо яка у нього буде назва, суті це не міняє, не міняє також кінцевої мети. Так, за допомогою лінгвоциду, боролась і російська імперія з Україною. Так боролися з Україною в різні часи при різній владі та за допомогою різних форм. Боролись, бо не могли змиритись з існуванням волелюбного та такого духом народу.
Намагалися хоч якось боротися за свою свободу незакріпачені рештки, колись вільного та величного, народу. Вони об’єднувались в громади і намагалися чинити опір, закамуфльованому лінгвоцоду. Злякавшись підбур’ювання народних мас в Малоросії (так російський уряд називав західну, придніпровську та частину східної України ) народниками та народовцями, він перейшов до відкритої форми боротьби лінгвоцидом.
Активізація культурно – просвітницького руху українських громад викликав серйозну тривогу серед місцевих реакціонерів та урядових кіл. Було організовано цькування українського руху з боку офіційної преси, розгромлено Полтавську та Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові, припинено видання “Чернігівського листка” та закрито усі недільні школи. Найактивніших культурних діячів вислали подальше від України. Щоб виправдати дії уряду був складений лист, що схвалював дії уряду та реформи 1862р. Його підписав 21 відомий громадівський діяч. Незважаючи на такі запевнення, переслідування громад не припинилося. Посипались доноси царю від чиновників та духовенства. Ці доноси, які були виявом великодержавного психозу, схвально зустрічались офіційними колами, рупором яких став міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. Його дуже турбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед селян. 20 червня 1863р. таємним циркуляром Валуєв проголосив, що окремої “малоруської мови не було, немає й бути не може”. Циркуляром призупинялось друкування українською мовою шкільних та релігійних видань. Заборона не поширювалась на художню літературу. Таке застереження щодо заборони видань лише певного характеру було не випадковим. Його не турбувало, що вузьке коло інтелігентів писали та видавали твори українською мовою. Головним наміром уряду було не допустити поширення цієї літератури між простими людьми. Шкільні та релігійні книжки призначалися саме для цих цілей. Валуєвськй циркуляр був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитись з заняття деяких інтелектуалів на масове явище. Російські чиновники впроваджували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Стараннями царської цензури українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Після сумнозвісного циркуляру розвиток національного відродження припинився на 10 років.
Відновлення громадівського руху занепокоїло царя Олександра ІІ. Він в серпні 1875р. створив спеціальну комісію “для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю”. На підставі пропозицій комісії цар, який тоді відпочивав у німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон отримав назву “Емський указ” 1876р. Указом заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот, ставити українські театральні вистави і влаштовувати концерти з українськими піснями. Якщо хотіли поставити виставу чи влаштувати концерт, то треба було всі тексти перекладати російською мовою. Правда, в 1881р. було скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою, але було видано низку нових обмежень та заборон щодо вживання української мови. Суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь – які книжки та брошури, видані за кордоном українською мовою. На пропозицію комісії було заборонено видавати “Киевский телеграф” і звільнено ряд професорів Київського університету. Патріотичні кола України не погоджувались з Емським указом. Багато організацій та поодиноких впливових людей постійно зверталися до уряду з проханням дозволити хоча б навчання дітей у школах українською мовою. Але всі подібні запити відхилялися або залишалися без відповіді.
Крім Валуєвського циркуляру та Емського указу уряд Росії видавав й інші заборони, які стосувалися використання української мови:
1753р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво - Могилянській академії.
1784р. заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського “Букваря”
1784р. Переведення викладання Києво – Могилянської академії на російську мову.
1786р. Київський митрополит С.Миславський наказав в усіх церквах правити службу суто російською мовою.
1789р. Закриття усіх українських церковних шкіл.
1808р. Закриття Руського інституту Львівського університету.
1817р.Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою.
1864р. Статут про початкову школу.
1884р. Заборона українських театральних вистав.
І цей список лише маленька частина із списку указів та заборон щодо використання української мови. Лише маленька частина намагання знищити Україну як державу.
При всіх стараннях російської влади знищити Україну, при всіх законах українські літератори продовжували творити на благо батьківщини – України. Коли Росія наклала на Україну кріпосницьке ярмо. Проти кріпосництва й царату борються члени Кирило–Мефодіївського братства – Тарас Шевченко, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та інші. Після скасування кріпацтва помітно зріс розвиток української культури: відкриваються гімназії, ліцеї та університети. В 1818р. виходить перша граматика української мови О.Павловського. М.Максимович видає 3 збірки народних пісень. У містах України починають друкуватися газети і журнали, альманахи. Відкрито Харківську публічну бібліотеку. За перші 10 років існування Харківського університету було видано понад 220 книг. Вихід у світ першої граматики української мови, збірок народних пісень, наукових праць багатьох авторів у галузі народної мови, фольклору та історії України довели всьому світові, що українська мова та культура є самобутніми, що не визнавати цього могли