Причини занепаду староукраїнської літературної мови. Народнорозмовне джерело як матеріал художньої творчості

Після того, як Синод у 1720 р. видав указ, затверджений Петром І, про те, що в Києві і Чернігові книжки мають друкуватися тільки такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської, над староукраїнською літературною мовою нависла серйозна загроза. Дальші синодальні укази з вересня 1721 р., січня й грудня 1727 р., березня 1728 р. щораз більше обмежували діяльність печерської друкарні. Церковна література, яка переважала в той час, видавалася тепер церковнослов’янською мовою, до якої в минулому столітті й доклали рук київські учені (С. Полоцький, С. Яворський, Є. Славинецький та ін.), все ж була знаряддям розвитку російської культури. Не могла не позначитись ця обставина й на розвитку навчальної і навіть художньої літератури. Правда, лишається ще рукописна література, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мандрівними дяками, а також традиційні ділові документи, діаріуші, різноманітні господарські й лікарські довідники й порадники.

Заступлення староукраїнської літературної мови церковнослов’янською починається ще з кінця XVII — початку XVIII ст. у драмах «ДЂйствія на страсти Христовы», «Царство Натури Людской», «Мудрость предвЂчная», «Торжество Естества ЧеловЂческаго» та ін. Пор.:

О смутная во свЂтЂ явися година!

Жалю неутоленнаго открыся причина:

Властителскую силу прїять зависть въ свЂтЂ,

О любовсномъ нигдеже не слыхать совЂтЂ! (Рєз., 7, 67).

У драмі «ДЂствіє, на страсти Христовы списанное», звідки наведено цей уривок, панує церковнослов’янська лексика, морфологія і фонетика. Тут послідовно передається dj як жд (вражда, жажда, вождь) tj як щ (хощутъ, помощъ, рещи), уживаються короткі дієприкметники (хотяй, приятъ, изъятъ), форми слів прикметникового відмінювання в родовому відмінку однини мають флексії тільки -аго (таковаго, живаго, погибшаго), з форм минулого часу дієслів уживається тільки аорист (разгнЂвася, израсти, сотворихомъ, свободихомъ, сокрыхомъ, сотвористе); лексика переважно церковнослов’янська, причому виступає вона здебільшого у відповідних церковнослов’янських формах (утолити, токмо, узы, зЂло, житїе, потщахся, желанїе, послушанїе, грядемъ, владЂнїе, скорбиши, токмо, сЂмо, глаголемъ, ушеса, узрЂте, отрочищъ, внемлЂте, дабы, ничтоже сумнЂтеся і под.); час від часу трапляються й українізми (отправують, зажию, скутокъ, нехай познаю, люде, мЂти, ся хранити, расторгнємо, належить, нехай не гинеть, мусит, мушу, отдаемо, хмары і т. ін.); незмірно рідше, ніж у творах, написаних староукраїнською мовою, уживаються фонетичні українізми, зокрема Ђ, як і в староукраїнській мові, вимовляється як і (стрылы-горЂлы); виступають українські фонетичні риси і в церковнослов’янських морфологічних формах, зокрема в аористі (прийдохъ); чимало випадків, коли церковнослов’янські слова одягаються в українські морфологічні і синтаксичні форми (распалимо, укоримо, убиймо, предадЂмо, вовержемъ до рову).

Отже, цю мову вже не можна назвати староукраїнською, але це й не та церковнослов’янська мова, яка зафіксована в працях М. Смотрицького і П. Беринди. Ім’я їй — слов’яноруська (словенороська). Зародившись наприкінці XVII — на початку XVIII ст., вона пишним цвітом розквітає після 1720 р., зокрема в великодній драмі М. Довгалевського «Власнотворчий образ человЂколюбія Божія» (1737 р.), у драмах «Владимір» Ф. Прокоповича, «Разговор Великороссіи c Малороссієй» С. Дівовича, «Милость Божія» та ін.

Тут запанувало неповноголосся (драгий, вдасть, древо, владати, златій, сладост), tj послідовно передається через щ (вимощний, хощет), a dj через жд (яждь, даждь, предаждь, надЂжда); лексика майже суцільно церковнослов’янська; це насамперед слова з абстрактним значенням (владЂніе, брань, нужда, распря, помышленіе, надобіе, благостыня), слова-означення (сицевый, изобилній, прекословенъ, вопиющій), назви конкретних речовин, предметів і осіб (персть, одЂяніе, вериги, иго, страдалець), дієслова (ясти, зрЂти, вопити, возрадоватись, воспЂти), незмінні слова (зане, паки, понеже) та ін. На відміну від слов’яноруської мови кінця XVII — початку XVIII ст., тут не вживаються форми наказового способу з нехай: замість нього виступає да (да не пію); аорист як форма вираження минулого часу панує (восхотЂ, испи, воста, кляхъся, лишихся, прогнЂвахъ, восхотЂхъ, глаголаше, совЂщаше), проте інколи вживається і форма перфекта (отпустилъ еси); українізми трапляються значно рідше, ніж у попередній період (мЂет, намЂри, ловитва, мусить, от якой та ін.). Літера Ђ послідовно читається як [і] (человЂка — владика, сила — дЂла, мЂрЂ — ВЂри, человЂка — превелика, быти — владати), проте це не може вважатися суто українською фонетичною рисою, оскільки така вимова на той час була вже перенесена в російський варіант церковнослов’янської мови.

Звернімося до драм-мораліте. В рукописі XVIII ст. драми про боротьбу церкви проти диявола та про «митарства» та ж слов’яноруська мова, що і в драмах попереднього — великоднього і різдвяного циклу:

Врата адова тя не одолЂють,

Врази изчезнуть твои і истлЂють,

Мужайся крЂпко, на брань готовися,

Христу-жениху прилЂжно молися,

Иже c тобою выну хощет быти;

І азъ тя буду от всЂхъ врагь хранити (Рєз., 6, 133).

У трагедокомедії Варлаама Лащевського «О награжденніи в семъ свЂтЂ приїсканньїхь дЂлъ, мзды в будущей жизни вЂчной» (середина XVIII ст.) церковнослов’янською мовою викладається історія християнства з називанням імен його гонителів:

Лють Неронъ, аки воду, кровъ мою піяше;

Діоклитіанъ трупомъ мнимъ шсы кормяше;

Севиръ, Декій з Траяномъ люты на мя бЂста;

Не бЂ в горах, ни в лЂсах сокритися мЂста...

Арій мя первій вполы в части раздираше;

Язви по немъ Македонъ, урани Несторій,

Приложиша болЂзней буи Діоскоры (Рєз., 6, 140).

Що ж сталося із староукраїнською літературною мовою? Адже вона, як і сучасна російська літературна, мала в основі старослов’янську мову, але поступово поновилася народними словами, прийняла систему національної граматики, з давніх-давен грунтувалася на народній фонетиці. Але російська літературна мова вижила й зміцніла, а староукраїнська не