стала сучасною літературною мовою. Слов’яно-руську мову, природно, не можна вважати прямим продовженням староукраїнської: якщо староукраїнська була національною мовою, то слов’яноруська була штучним витвором, що спирався тільки на церковнослов’янську мову. Українські автори XVIII ст., пишучи свої твори, свідомо чи не свідомо, хотіли влитися в загальноросійський культурний контекст. Точніше, вони не вливалися в нього, а творили його, бо російська література тільки-но починала розвиватися. Оскільки в Росії в XVIII ст. панувала церковнослов’янська мова, українські письменники із староукраїнської мови переходили на слов’яноруську, щоб їх розуміли і в Росії. Не останнє місце в цьому їх рішенні відігравав і указ про заборону друкувати книжки наріччям, відмінним від прийнятого в Росії. Правда, в рукописах ця тенденція інколи змінювалась на абсолютно протилежну. Скажімо, в «Літопису» Самовидця мова набагато природніша, ніж у завершеному в 1710 р. Літописі Граб’янки і в літописі С. Величка.
У цьому зв’язку не можна не згадати про таке своєрідне явище середини XVIII ст., як спроби витворити на народній основі єдину східнослов’янську літературну мову. Початок цій тенденції поклав, очевидно, С. Полоцький. Він вирішив виробити свою літературну мову, яка не була б незрозумілою москвичам. Про це він говорить у передмові до свого «Ритмологіона»:
Писахъ въ началЂ по языку тому,
иже свойственный бЂ моєму дому.
Таже увидЂвъ многу пользу быти
славенску ся чистому учити,
взяхъ грамматику, прилЂжахъ читати,
Богъ же удобно даде ю ми знати...
Тако славенскимъ рЂчемъ приложихся;
елико далъ Богь знати, научихся;
сочиненіе возмогохъ познати
и образная въ славенскомъ держати.
Ця тенденція своєрідно виявилася згодом у творчості Г.С. Сковороди. Визначаючи особливості його мови, більшість дослідників розцінює її як пряме продовження староукраїнської літературної мови. Проте якщо бути об’єктивним, то вона стоїть від староукраїнської мови ще далі, ніж від слов’яноруської.
Г.С. Сковорода, як і російські та українські письменники XVIII ст., активно користувався абстрактною лексикою, створеною за допомогою суфіксів -ость, -ство, -ніє. Дослідники визначають, що численні — близько сотні — широко відомі тепер у російській мові слова на -ость вперше засвідчують твори письменників XVIII ст. Це, наприклад, деликатность, дерзновенность, жадность, надменность та інші у А. Кантеміра, стремительность, сущность, цельность у В. Тредіаковського, бессовестность, церемониальность у О. Сумарокова, нелепость, тленность у М. Ломоносова, це, можливо, й нужность, дЂлностъ, наличность «зовнішність» у Г. Сковороди. Активно використовує Г. Сковорода запозичення з німецької, що були характерні для російської літературної мови цього часу: маршируют, бомбандируют та ін. Слід звернути увагу на те, що в цих словах зберігаються німецький суфікс -ир-, який був характерний для російської мови і незвичний для української. Українські слова й вирази Г. Сковорода бере не стільки з старої літературної мови, скільки з розмовної і фольклорної. В його поезії співають «жайворонок меж полями, соловейко меж садами» (Сков., І, 70); фольклорною пісенністю позначені такі рядки, як:
Стоит явор над горою,
Все кивает головою.
Буйны вЂтры повЂвают,
Руки явору ламают (76).
З розмовно-побутової мови у поезію Сковороди проникають вирази стягает грунта; жереш так, как солому пожар; высоко вгору дмешся (76); звЂряку злу заколеш (77); пріймись до дЂла (81); в дурнЂ не пошитись (91) та ін. Українським побутом віє від образка «Но что сынам з батком, поспавшим з оранья, Сама варит мати в домЂ (96). З явною стилістичною настановою використовує письменник українські прислів’я та приказки: Есть в Малороссіи пословица: далеко свинья от коня (128). Широко використовується й українська народна лексика: на похилом... дубЂ (114), потичок, черницы «чорниці», витатся, цап, зблЂднет, привитайся, вгору, метелик, низесенький і под. Проте власне російський мовний матеріал не менш багатий, ніж український. Поруч з українськими фразеологізмами нерідко виступають російські. Ось типовий з цього погляду приклад: Я и сам не люблю превратной маски тЂх людей и дЂл, о коих можно сказать малороссійскую пословицу: стучит, шумит, гремит... А что там? кобылья мертва голова бЂжит. Говорят и великороссійцы: летала высоко, a сЂла не даліоко, — о тЂх, что богато и красно говорят, а нечево слушать (107). Пор. ще: не красна изба углами, а красна пирогами (129); в полЂ пшеница годом родится, а доброй человЂк всегда пригодится (130); доброе братство лучше богатства (131); СовсЂм телЂга, кроме колес (422) та ін. Письменник залучає російські розмовно-побутові слова й форми: слушать врак, пущай, итить, камушки, хотиш, кукушка, ругаться, далече, козліонку; тут же й вирази мовного етикету: сударыня, почтенная госпожа, его благородіє; окремо треба відзначити використання Г. Сковородою типової для тодішньої російської поезії, пройнятої духом класицизму, образності. Темні ліси й гаї, прохолодні річки й ручаї — об’єкти постійних поетичних звернень і порівнянь. Знаходимо їх і у М. Ломоносова (Меня не жажда струй прозрачних, Но шум приятной в рощах злачных Поспешно радостна влечет — 1746, Т.Л.С., 124), і у О. Сумарокова (Негде в маленьком леску, При потоках речки, Что бежала по песку, Стереглись овечки — 1770, 215), і у Г. Сковороди (О источников шум, журчащих водою, О лЂс темній прохлажденній, о шумящы кудри волосов древесных — Сков., І, 96). Нарешті, поет-філософ передає особливості російської вимови: живіошь, поіошь, всіо, вперіод, вріошь, войдіот, полніохенька, цыпліонок, в серіодкЂ, такой зеленой, молодой (109), не многова, ничево; широко використовуються слова з російськими демінутивними суфіксами: батюшка, голубушка, матушка та ін. Отже, як про це вже мовилося, мова Г. Сковороди — це не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, покликане репрезентувати собою єдину