З морфологічних рис треба відзначити майже повну відсутність у пам’ятці форм теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни з флексією -т(-ть); більш того, буває відсутній і суфікс основи -є-: не може, буде, биває (і бива), витяга.
Духовне життя тодішньої України відбивали приватні, або авторські щоденники. Це щоденник генерального хорунжого М.Д. Ханенка, що охоплює період з 1719 по 1789 р., щоденник Я.А. Марковича (1717—1767 рр.), «краткій журналъ о пое[з]дЂ в Москву Ясновельмо[ж]н[ог][о] Єго милости п[а]на Даніила Апостола» та ін. 1 Крім сільськогосподарської і промислово-виробничої лексики, тут представлена лексика, пов’язана з розвитком суспільства: похідні слова на означення урядів: асаулство, атаманство, гетманство, полковництво; чиновників: протоколистъ, копЂисть, канцеляристъ, коммисЂантъ; документів: оріиналъ, екземпляръ, дуплікатъ, подорожняя і под. 2
1 Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — К., 1979. — С. 6-9.
2 Там же. — С. 95—97.
Мову діаріушів ріднить з офіційно-діловою спеціальна фразеологія: слухати справу, посадит в турму, держат подъ карауломъ, забит в колодки і под. 1
Цінні свідчення про народні звичаї дають назви різноманітних народних способів відзначення дозвілля і не толерованих церквою свят: вечерници, зговорини, закладини, новосЂлле, именини, родини, рочини, девятини і под. 2
Адміністративно-судові документи велися в основному в сотенних канцеляріях. Незважаючи на те, що духовне життя в Україні було пригнічене московською владою, давні традиції місцевого самоуправління, а з ними й мова ще довго зберігалися. Судочинство здійснювалось за нормами Литовського статуту та Магдебурзького права. Мабуть, певний вплив на нього мали й «Права, по которым судится малороссийский народ» 1743 р., хоч офіційно царський уряд і не затвердив їх 3.
1 Горобець В.Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — С. 98-99.
2 Там же. — С. 100—101.
3 Див.: Передрієнко В.А. Передмова до видання: Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст. — К., 1976. — С. 6.
Писалися ці документи типовою староукраїнською літературною мовою, але народних елементів тут було набагато більше, ніж в інших стилях. Йшлося тут про суто побутові речі: убивства, крадіжки, ґвалтування і под. Деякі абзаци написані народною мовою, напр.: В понеделъковій, сентабря <,> 8 <,> день, сего году, порался онъ на току около пашнЂ вранцЂ, якъ начало слонце зходит<>>. И женучи овци на пасбу, козака рудовского Стефана Джеваgы овчаръ иедоръ Криворутченко <;> кликнуль его, Паламара, и объявилъ, что члвЮЂкъ <:> а хто онъ таков, не вЂдает<:> убитій. Якій лежалъ <;> близъ Івана Товкачовского хуторця, в якой онъ, Паламаръ, з женою и дЂтми своими, в единой хатЂ жиеть (ДНРМ, 282).
Мова сотенних канцелярій типово поліська. Тут майже регулярно /о/ чергується з /у/, а /е/ з /’у/: ослунъ, стеругъ, в голодний рук, жунка, люгъ, привюв, зъвювши; досить послідовно відбувається подовження приголосних на місці колишнього /je/: челобиття, оружжя, платтє, по сознаттю, на життю. У чоловічому роді минулого часу після голосних виступає або традиційне -л (пришолъ, не мислиль, ехал, пилъ, спалъ, слишалъ, ходилъ), або — частіше — -в (убивъ, бивъ, скончився, покинувъ, ударивъ, скочивъ, не чувъ, просивъ, чувъ, сЂявъ, пришов, випивъ); після приголосних у цій формі -л відсутнє (побЂгъ, принес, помер). У третій особі однини дієслів теперішньомайбутнього часу може бути присутнє закінчення -ть (повЂдаеть), але частіше його немає (не знае). Традиційно вживається форма перфекта, переважно в першій особі множини: ходилисмо, поzналисмо, велЂлисмо. Досить часто виступає давноминулий час: пошолъ билъ, сказалъ билъ, обомлЂлъ былъ. У сфері синтаксису треба відзначити активне використання безособових форм на -но, -то: A зъ за того замка украдено у его рЂчей немало (ДНРМ, 138); Наглянувъ въ пасЂку <,> -аж там въже пчоли побрато (174); И бито мене и коня взято (192); убито у БорисполЂ члЮвка Демка Нестеренка до смерти (272); характерною для української мови є конструкція, що означає приблизність міри і складається з іменника в родовому відмінку множини й числівника, що може прилягати до іменника безпосередньо або ж поєднуватися з ним за допомогою прийменника с: И самъ з ними випивъ чарокъ д†горілки (275); лЂтъ съ пят (139); для надання мові офіційності писарі досить часто вдаються до церковнослов’янського сполучника понеже.
Офіційно-діловий стиль, природно, не може оминути назв осіб, які займають ті