3) найвірогідніше створена самим письменником: послухнянство, молодожон, очуствуваться, пивомедиє і под.

Українські персонажі Г. Квітки-Основ’яненка загалом люди побожні. То ж не дивно, що в їхній мові чимало церковної лексики: діющий, наученіє, ізрадовався, муж, жона, рожденіє (дитя), родителі, покаяніє, наказаніє, создатель, сладкогласная гортань, Боже созданіє та ін. На той час була ще чинна Київська академія з її латиною. Студіози її знають, але й українську лексику до неї навертають. Тому-то й з’являються такі вирази, як «доміне Кутієвський пхне, доміне Пузановський поточиться, зачепить Галочку, а та швиденько одскочить, як муха відлетить, то доміне — плюхентус у грязенсус і закаля свою пикентус» (3, 310). Не вмерла ще на той час і староукраїнська канцелярська мова. Писар Пістряк з «Конотопської відьми» навіть більше кохається в мові «Литовського статуту», ніж Возний з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: (Пістряк): — Возложіте каменія на нечестивую вию її, і на руці, і на нозі її і паки потопляйте її...; — Несумнительно сія баба суть од баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитала дождевиє каплі і скри у себе у чванці, або в іному місцеві. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, да претерпить до нестерпимості і да розпустить хляби воднії, і да ороситься земля (3, 157—158).

Уже йшлося про те, що серед абстрактної лексики є чимало росіянізмів. Немало їх і в побутовій мові. На той час харківське міщанство уже переймало лексику і усталені звороти з мови, якою велися судові справи, якою розмовляла державна адміністрація, а від них вона колами розходилася поза межі губернського міста. Тож Квітка фіксує такі слова, як свідитель, царство-государство, защитить, одчот, подарки, увольненіє, закон запреща, а ось мені яке привиденіє було, наущеніє, рощот, наградити, дарованіє, удовольствіє, доказательство і под. Чимало діалогів вводиться в українську мову в російському озвученні, напр.:—

Каво табє надобно (3, 242); — Чаво табє, дєвушка, тут требанада? (З, 243); — Послушай же, любезная, ти тепер іспужалася і не можеш говорить, а минє нєкогда, у меня не одно дєло (3, 244) і под. Проте російська мова подається тут часто в її українському сприйнятті, напр.: Смотри ж, как прийдуть звожчики з лошадями, так пускай запрягають і везуть до моей лавки (3, 383); Cкорик: Што за пріятной оцей Харкові Єй, істинно! і за границею таково на видал! Таки што хазяїн, то і доброй чалавєк (2, 28). Як уже засвідчують і попередні приклади, Квітка, спираючись на тодішню мовну практику, вкладає в уста своїх персонажів чимало слів-дублетів, в яких перша частина є українська, а друга російська: требанада, тутечка-здесечка, хіба-разві, каже-говорить і под.

Не уникає письменник і перекручень типу скубент, хвитальний «квартальний», лепорт «рапорт», відлепертував і т. ін.

Характерною ознакою розмовної мови є наявність у ній значної кількості слів-вербоїдів. Немало їх і в словнику самого Квітки: аж гульк — хутір, очима луп, за полу сіп, за руку дьорг, беркиць з ліжка, зирк-зирк по церкві, свою гарну молоду цмок, невістки знай у противну хату рип та рип, гайда надвір, а у самої слізоньки кап, кап, кап..., шасть із хати, туж, туж... вибіжить і т. ін.

Не можна оминути увагою і ствердження — заперечення — питання. Як ствердження уживається спільноукраїнське так або його ускладнена форма так-таки так: — Так, так, так, ваше благородіє: от це так; ...Загула вп’ять громада, що як який чоловік скаже слово, то вона не розчухаючи, що і для чого, зараз і кричить — «так-таки, так, так!» Але не виключається й полтавсько-слобожанське еге, еге ж: А Галочка йому у відвіт тільки і промовила «Еге!» (З, 313); — Я вже... вибрала собі жениха... — сказала Олена та й засоромилась і почервоніла як рак. — А кого? — Пана сотника конотопського Забрьоху. — Що печеним гарбузом попоштувала? — Еге! (З, 177). Як ствердження уживається також слово атож: Далі Захарій, подумавши, перехрестився та й каже жінці: — А що? — Атож, — сказала йому Васька, утираючи сльози (3, 350). Як заперечення у всіх випадках виступає ні: — Адже ти посватаний? — Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний (3, 40). Є й перекручене російське ніту: — Покажи. Ето письмоводитель писав? — Ніту, ваше високоблагородіє! (З, 229). Як вияв здивування уживається вільна морфема йо: Як сказала йому се бабуся, так він з радощів аж задрижав та щось хотів сказати, та й не зміг; а тільки вивалив очі та, силкуючись, ледве-ледве промовив: Йо? (З, 180); — То не живий солдат, а то його парсуна! — Йо!гукнули дівчата (3, 18). Дуже своєрідну роль відіграє вільна морфема але. Вона фактично не має сполучникового значення, а виражає реакцію на щось не зовсім сподіване з певним відтінком здивування або сумніву. — Так що воно таке є? — спитав Йосипович — Чи се вірша, чи що? — Але! Я й сам не знаю (З, 134); — Так від чого тут миру погибати, — казав пан Забрьоха, — коли ти, пане писарю, чхаєш?.. — Але! чхаєш! — покрутивши головою казав Ригорович (3, 145).

Г. Квітка-Основ’яненко відтворює фонетику Слобожанщини. Найвиразніше це виявляється в заміні /й/ на /н/ в середині слова: не заньмай, приньметься, виньме, наньмичка, наньми «найми»;