Щодо морфологічних особливостей, то вони найцікавіші в дієслові. Слобожанський говір найдовше серед інших українських зберігає флексію -ть у третій особі однини дієслів першої дієвідміни, що чітко відбивається в мові Г. Квітки-Основ’яненка: ідеть, колеть, да будеть воля твоя, збереть, вмреть, ждеть, заснеть, береть, проженеть, отженеть; ця особливість поширюється й на синтетичні форми майбутнього часу: лежатиметь, розумітиметь; у цих формах дієслова з суфіксом основи -а- втрачають флексію -є: не помага, зна, чита, дожида, дріма, обіда, шука і под.; досить часто форми минулого часу супроводжують особові форми дієслова бути: покинула єси свого урага; забув єси, католиче; так ти єси Потап; забули есте; приголосні /д/, /с/ у першій особі однини дієслів другої дієвідміни можуть не чергуватися з /дж/, /ш/: просю, сидю (але прошу, посиджу); /т/ в особових формах дієслів завжди чергується з /ч/, /шч/: пущу, випущу, запущу. У значенні прохання щось отримати часто вживається замість дай (дайте) ке (кете): ке сюди камінець; а кете лишень чогось поснідати. Іменники чоловічого роду другої відміни в називному відмінку множини нерідко приймають закінчення -ове (панове, сватове), а в давальному відмінку однини — -ові/-еві: мужикові, об обідові; це ж закінчення може вживатися і в іменниках середнього роду четвертої відміни: дитятеві. Серед прикметників, переважно стягнених, трапляються також короткі (стар чоловік, молод чоловік) і повні нестягнені (добрая, добреє, премудриї). Дієприслівники нерідко запозичуються із церковнослов’янської мови: пришедши, увішедши.

Серед словотвірних особливостей слід зазначити наявність дієслівного суфікса -ова-, який ще не заступився пізнішим варіантом -ува- (поціловатись, розпитовати, частовати, нагодовати, розказовав), а також замилування письменника в демінутивах, напр.: От на березах і листя зашуміли промеж себе, що й вони по ласці Божій будуть красоватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стеблинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе... (З, 37); На небі хоч би тобі хмариночка: пташечки співають веселенько, травонька по вгородах зеленіє, як те сукно (3, 192). Демінутиви утворюються й від прислівників і навіть від словосполучень: кожинінький раз, якечки, увесьденечки.

Імена, прізвища, прізвиська за тодішньою традицією здебільшого семантично пов’язані з апелятивами, що натякають на певні особливості поведінки персонажа: секретар Грошолуп, писар Шельменко і под.

Фразеологізмами Г. Квітка-Основ’яненко користується щедро. Він залучає й загальноукраїнську, і місцеву, слобожанську ідіоматику. До загальноукраїнської можна віднести такі вирази, як напекти раків, пари з уст не пустити, кінці в воду, як на ножах сидить, нав’язав камінь на шию, драла дати, цур дурня, та масла грудка, аж жижки трусяться, і в рот нічого не брати, ханьки мняти, кишки рвати зо сміху, пошити в дурні, дуба дати, моркву скородити, ні кола ні двора немає, гаспидом дихати, на ус мотати, наговорити на вербі груші, забити баки, де козам роги правлять, вести перед, землі під собою не чути, стояти як укопаний (укопана), чужий вік заїдати, на всю губу (купець), позичати очей у Сірка, робити до кривавого поту, під лежачий камінь і вода не біжить, не смій і носа показати, захотілося гирі проти ночі кісничка, (щось) ще вилами писане, попався, жучку, панові в ручку, розпустити вуха і под. До регіональних фразеологізмів можуть бути віднесені такі: світ мені не змилився; не до поросят, поки свиню смалять; не положіть гніву; назбирається їх до сина; побігти на провідки; на врагів мені твоя жінка, на цвіту прибитий; сказано: мужика обнімає, а на халахура моргає і под. Мудрий Шельменко видає народні фразеологізми за вислови із Святого письма: Писаніє глаголеть: на вовка помовка; моя хата скраю, я нічого не знаю.

Дієприслівники досить часто виступають у функції присудка і вживаються як його однорідні члени: А помолившись і став розважати Наума (3, 76); Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами (3, 77). Передаючи особливості народнорозмовного синтаксису, Квітка, перш ніж висловити якусь думку, вдається до питальних речень: Що ж з нашим Тихоном? Може, люди у щасті його зовсім і забули? Ну, ну, не знаю, щоб такого старателя забули! (З, 127); ївго, ївго! чого-бо ти так довго засиділася у сусіди? Що тобі так ніколи припало? Поки ти там базікала, а дома що робиться? Ось прийди та подивися! (З, 221). У тих випадках, коли йдеться про раптовість причин і наслідків якихось дій, замість минулого часу дієслів уживається майбутній: ...Як же схопиться наш Микита, либонь забув і очкур підв’язати, як крикне... (З, 433); Як же зарегочеться увесь базар... (З, 429).

У мові Г. Квітки-Основ’яненка відбилися етнографічні особливості нашого народу: весілля і похорон, співанки й ігри. Напр.: ...А от вже на ігрищах, на Купала, весною у короводі, у ворона, у хрещика... (3, 309); От і почали у кострубонька. Пішла луна скрізь (З, 314); — Та тривай-бо, Галочко, — закричали їй дівчата, — ще у жони