Реферат на тему:

Проблема української мови -суржик

Для більшості націй Європи літературна мова тією чи іншою мірою віддалена від реальної мовної практики. На регіональні особливості накладаються ще й жаргони різних суспільних прошарків і соціальних груп. Широко побутує явище диглосії – використання тим самим мовцем залежно від ситуації різних мов чи діалектів. Скажімо, “для хатнього вжитку” може використовуватися певна регіональна говірка чи мова, яку на роботі, в діловому мовленні, під час офіційного спілкування заступає офіційна мова певної держави.

На Україні так само є різні діалектні групи (здебільшого вони поділяються на північні і південні, з парехідною смугою та поділом південних на східні та західні). Витворила українська мова й суто професійні жаргони (найцікавіші – “лебійська мова” сліпих лірників та макаронічна мова спудеїв, увічнена Котляревським в “Енеїді”). Але, як свідчить сама етимологія слова (за Б. Грінченком, суржик – “смешанный зерновой хлеб или мука из него, напр. пшеница с рожью, рожь с ячменем, ячмень с овсом и пр.”, а також – “человек смешанной расы”: “се суржик – батько був циган, а мати дівка з нашого села”), явище суржика має причиною не діалектні чи фахові відмінності. За умов бездержавності, коли вищі верстви українського суспільства були майже виключно російсько- (на Галичині польсько-) мовними, коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, трохи згодом – фабрична тощо) існувала виключно в чужомовних варіантах, українець, вийшовши поза своє обійстя, по-перше, мусив прилаштовуватися до “панської” мови (типова диглосія); по-друге, через свою неписьменність неминуче мішав елементи обох мов, рідної і “панської”. Як наслідок, слово “суржик” набуло третього, основного для нас сьогодні значення: “елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови, нечиста мова” [Словник української мови, с.854].

Реальну мовну ситуацію підполтавського села початку минулого століття добре відбиває невмируща “Наталка”. Ті герої Котляревського, чий світ все ще обмежений патріархальним життям дідів і прадідів (навіть Петро, побувавши в мандрах, не виходив поза межі цього світу), розмовляють виключно органічною народною мовою, що збереглася в недоторканності ще від часів Гетьманщини. Єдиний виняток – возний Тетерваковський. Він – також продукт тієї ж Гетьманщини з її традиційним судочинством (“когда б я іміл… столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві”). Але імперська мова вже тяжіє над адміністративними установами губернської Полтави – і Тетерваковський єдиний серед героїв п’єси говорить соковитим канцеляритним суржиком (“письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак”, “по благості Всевишнього єсмь чоловік, а по милості дворян – возний, і живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей”, “твой прідвіщаєть зрак мні жизнь дражайшу, для чувств сладчайшу, как з медом мак” тощо). Звичайно, почасти суржик Тетерваковського – данина старій “книжній українській” ученості бурс та академій. Але почасти – він продукт нового часу, особливо там, де возний говорить на теми цілком приземлені (“взяточок, сиріч – винуждений подарочок, весьма очень іскусно у істци ілі отвітчика треба виканючити”).

Інші герої ”Наталки” з містом ще майже не контактують – і тому не намагаються наслідувати возного, хоча й безумовно шанують його недосяжну вченість. Але вже на кінець ХІХ століття ситуація докорінно змінюється. Створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної війскової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними. До того ж унаслідок селянської реформи в минуле остаточно відійшов старосвітський український дідич, який потай списував вірші Мазепи й Полуботкову промову з “Історії русів” і намагався принаймі з челяддю говорити “по-наському”. Тому наприкінці минулого століття мовна чистота Наталки й Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. Офіційна політика “обрусіння” швидко давалася взнаки. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканішаний селянин зустрічався щонеділі!), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови.

Водночас від середини минулого століття починається творення верстви україномовної національної інтелігенції. Коло їхнє спочатку було “страшенно вузьким” (відомий анекдот про вісім київських родин – Луценків, Грінченків, Антоновичів, Лисенків, Старицьких, Косачів, Шульгиних, та Чикаленків), а до того ж за невиробленістю термінології в усьому, що виходило поза селянський побут, вчені дискусії “Старої громади” відбувалися переважно по-російському (також відомий віршик того часу: “собирались малороссы в тесно сплоченном кружке, обсуждали все вопросы на российском языке”). Втім, уже на початок ХХ століття за дії Емських заборон (хоча й з допомогою галичан, що могли принаймі вільно друкуватися й розвивати шкільництво і які єдині витворили до 1900 року міське українське “койне”) українська літературна мова на Наддніпрянщині в основному виробила як усі стилі, притаманні для інших мов, так і основи власної фахової термінології.

Ця літературна мова то існувала в своєрідному гетто (до 1917 року), то інтенсивно проникала в усі сфери суспільного життя за адміністративної підтримки, а чи й примусу держави, то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917 року, гетто (майже весь період від початку 30-х до середини 80-х років, за винятком млявої і скороминущої “шелестівської” відлиги). Тим часом пресинг на