У стилі орнаментальних оздоб друків Федорова знаходимо аналогії з мотивами мініатюр українських рукописних книг 15-16 ст., у яких чільне місце посідають поєднані елементи античного і ренесансного мистецтва. Вони своєрідно перетлумачені на прозору й виразну мову чорно-білої гравюри на дереві, яку так широко застосовував Федоров у своїх друках. Знаходимо в них і абстрактне геометричне плетиво, що інколи зустрічається разом із рослинними мотивами в рукописній книзі.

В поетичній уяві граверів часто поєднуються червоний і чорний кольори. Тактовно, з любов”ю застосовував їх і Федоров, вводячи в чорний текст червоний колір. Коли ж орнаменти в заставках та ініціалах однотонні, то сприймаються як срібна чернь на оксамитово-чорному тлі.

Заставки створені граверами федоровського кола, несуть на собі карб особливостей українського декоративного мистецтва. В заставках до львівських видань віддається перевага чорній площині, яка гарно розташована поміж рослинним орнаментом ренесансних форм. Цей стильовий засіб досяг найвищого розвитку в острозьких виданнях. Композиції заставок напрочуд розмаїті: в одних в центрі вазон з гільцем, завитки якого стеляться по боках, а в інших – картуші, стилізовані плоди й квіти. В такому ж стилі виконано й ініціали, які справляють ефектне враження завдяки обрамленню тендітним білим орнаментом на чорній площині. Орнаменти заставок та ініціалів острозьких видань схожі з орнаментами таких шедеврів українських рукописних пам”яток, як Пересопницьке євангеліє.

Якщо в орнаментах видань Федорова помітний великий вплив ренесансних мотивів, то в зображенні євангеліста Луки на гравюрі вони менш помітні: автори, надаючи певної зібраності постаті та індивідуалізації рис обличчя, передачі його особливостей, наближаються до народної гравюри іконописного характеру.

Розвиток українського друкарства після Федорова відбувався в умовах подальшого загострення соціальної боротьби. Польські та українські магнати, шляхта, католицьке й уніатське духовенство нехтували українські традиції, гальмували розвиток національної культури.

Ще з середини 16 ст. відбувається зміна арсеналу мистецьких засобів з тяжінням до реалізму. Єдність стилів в літературі та в різних видах мистецтва – малярстві, архітектурі, різьбярстві, в ужитково-декоративних виробах – пояснюється спільними естетичними засадами. Арка-портал, як і класичні рослинні орнаменти, своєрідно перетлумачені або в чистому вигляді, панують у житловій, палацовій, культовій і оборонній архітектурі, в різьбленні, в інтер”єрах, в іконостасах, на кіотах, у виробах золотарства й ливарництва, в оздобленні рукописних і друкованих книг, гаптуванні й вишивці.

У кінці 16 ст. – першій половині 17 ст., крім головних стаціонарних друкарень, що діяли у Львові, Острозі, Київо-Печерській лаврі, -- виникають пересувні друкарні – в Дермані, Стрятині, Крилосі, Уневі, друкарня Павла Телиці, що побувала в Угорцях, у Галичині та в Луцьку, Четвертині й Чорній на Волині; друкарня Кирила Транквіліона Ставровецького – в Почаєві, Рахманові й Чернігові; Тимофія Вербицького – в Київі, а потім у Білорусії.

Разом із збільшенням кількості друкарень зросла й чисельність книг та їх тиражів, що досягали 600-1200, а підручників – 6000 примірників. Тематика їх різноманітна.

Яку б книгу наші друкарі не видавали, вони завжди дбали про її мистецьке оздоблення. Тим-то Захарія Копистенський у передмові до Тріоді пісної 1627 р. наголошує, що вона “многим трудом і художнє видана”, бо має 125 гравюр з 84 дощок.

Свою діяльність після Івана Федорова Острозька друкарня відновила близько 1583 р. і проіснувала до 1612 р. Більшість її видань – полемічні твори, спрямовані проти унії, що й зумовило стримане оздоблення острозьких друків. Наприклад, титульна сторінка Книжиці (1598) має лише орнаментальну наборну рамку у вигляді скромної чорної мережки, що перегукується мотивами з творами народного ужитково-декоративного мистецтва. У горішній частині аркуша гарним шрифтом набрано заголовок, а в нижній – розміщено три заставки з рослинним орнаментом. Натомість “Книга о постничестві” Василія Великого (1594) має гарне оздоблення, повторене частково з попередніх друків. Привертає увагу фронтиспіс із зображенням автора книги. Архітектурна рамка тут надзвичайно складна, у ній примхливо поєднані різнорідні елементи, хоч вони не досить узгоджені, композиція дещо переобтяжена. Внизу фронтиспіса, в центрі, зображено міську браму, можливо, Острозьку, до якої з боків примикає аркада.

Гравер у цьому творі намагається подолати площинний стиль, прагнучи до об”ємного зображення, в тривимірному просторі. Вправно намальовано постать Василія Великого. У нього маленька голова, витягнута шия, вузенькі плечі, але разом з тим площина гравюри добре заповнена, гарно аранжировано на білому тлі чорно-сірі плями штриха. Стилістичні особливості цього фронтиспіса подібні до гравюр євангелістів, надрукованих П. Бериндою.

Кроком уперед в розвитку української гравюри на дереві є видання Стрятинської (1603-1606) та Крилоської (1606) друкарень, власниками яких були брати Гедеон і Федір Балабани. Хоч там було видано лише три книги: у Стрятині Служебник (1604) і Требник (1606), у Крилосі – “Євангеліє учительне…” (1606), однак їхню роль у розвитку мистецтва української друкованої книги важко переоцінити. Гравери цих книг тісно пов”язані з львівською мистецькою школою.

У Стрятинському Служебнику й Требнику для оздоби титула використано вже знайомі нам архітектурні мотиви арки, але трактовані вони тут своєрідно. Дві орнаментовані пілястри несуть арку лучкової форми з маскароном, що тримає гірлянди овочів та квітів. Формою ці пілястри нагадують орнаменти герба князів Острозьких у “Правилах істиного живота християнського”, лише пілони подано в перспективі. В основі арки обабіч герба засновників друкарні Балабанів зображено два однороги. В Служебнику привертають увагу три однакові за