У стрятинських друках майстерно виконані заставки, в яких чітко виділяються чорні орнаменти з вплетеними у них міфологічними істотами. В П-подібній заставці є сюжет “Вінчання”, а з боків – вазони з пагонами орнаментів та ангелами над ними. Автор цих заставок та ініціалів досягає ефекту контрастом світлого тла і чорних соковитих орнаментів.

У зв”язку з матеріальною скрутою припиняє свою діяльність львівська друкарня, що до 1616 р. відігравала провідну роль, а також закриваються Стрятинська, Крилоська та Острозька друкарні. Чільне місце в українському книгодрукуванні посіла друкарня Печерського монастиря в Києві, заснована десь між 1606 і 1616 роками на базі Стрятинської, яку придбав архімандрит Київо-Печерської лаври Єлисей Плетенський, і цим “воскресив друкарню, припалую пилом”.

Київські гравери досконало оволоділи технікою деревориту, виробили власний стиль, розширили сюжетний репертуар і оригінальні образні засоби, ввели в гравюру як необхідний рівноправний компонент ландшафт, фольклорні елементи, побутові реалії, архітектуру. Їхнім роботам властиві особлива теплота і ліризм. На перший погляд ці гравюри надзвичайно прості, але при увжнішому розгляді проступають тонкощі мистецького виконання: в них виразно, майстерно, сильно втілено щирість почуття, поетичне сприйняття світу. В їхніх персонажів майже немає нічого надособистого, а якщо це подекуди і прозирає, то ледь помітно, а саме звичайне, людське підноситься до рівня високої поезії.

Як і попередні майстри, київські друкарі пильну увагу приділяли титульному аркушу, фронтиспісу, сюжетній гравюрі та заставці. І хоч основним мотивом титульних аркушів лишається рамка у формі арки, характерна для стрятинських та львівських друків, однак київські митці внесли до своїх видань багато нових різноманітних елементів. Показовий у цьому відношенні титул Анфологіона (1619). Він складний, насичений декоративними елементами та сюжетними зображеннями: на пілонах арки вигравірувані святі Антоній і Феодосій (засновники Печерського монастиря), обабіч, у колах – євангелісти, в центрі, в горішній частині композиції – трьохбанна церква з “Успінням” на її фасаді.

Ще цікавіший титул книги Іоанна Златоуста “Бесіди на 14 посланій святого апостола Павла” (1623), повторений у книзі “Імнологія, си єсть Піснословіє” (1630). Тут уперше введено зображення споруд Печерського монастиря – Успенського собору, Ближніх і Дальніх печер.

В оздобленні титульних аркушів дедалі більше уваги приділяється рослинним орнаментам, а в сюжетних композиціях – правдивому відтворенню навколишньої дійсності: зовнішнього і внутрішнього виглядів споруд, меблів, одягу, місцевої рослинності, тварин тощо. Інколи на звороті титула вміщували гравюри “Успіння” або “Вседержителя” в оточенні сюжетних клейм або рослинних орнаментів.

Показовий щодо цього виконаний майстром Іллею титульний аркуш книги “Євхологіон, альбо Молитвослов, или Требник” (1646), що його уклав Петро Могила. Завдяки тому, що світлого тла паперу мало, а штрихи тоненькі і густо покладені, весь аркуш має вигляд легкої мережки. В семи більших, вертикально поставлених овалах зображені сцени “таїнств”, в дванадцяти менших – “страсті”, а також арка з червоно-чорним написом. У таких титулах, якщо їх довго розглядати, можна виявляти все нові й нові деталі – в групуванні постатей, в зображенні одягу, інтер”єрів.

У Києві вперше в українському друкарстві видано поетичний твір світського змісту: Сакович Касіян, “Вірші на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного” (1622), ілюстрований кількома гравюрами, якими, по суті, започатковано у нас жанр історичної, пейзажної, батальної та портретної гравюри.

1630 року після тривалої перерви (з 1616 р.) відновила свою діяльність Львівська братська друкарня. А 1638 р. у Львові виникає ще один осередок книгодрукування – приватна друкарня Михайла Сльозки, яка проіснувала до 1667 р.

Серед львівських друків з мистецького погляду заслуговують на увагу видані братською друкарнею Октоїх (1630), оздоби якого повторені у перевиданнях 1639 і 1644 рр., “Анфологіон …” (1632), перевиданий у 1638, 1641 і 1643 рр. та Євангеліє (1636), ілюстрації якого повторені багато разів у 17 і 18 ст. Це Євангеліє приваблює титулом, де, крім абриса для заголовка, весь аркуш являє собою орнаментальне плетиво виноградної лози, серед якої, вгорі арки, вміщено в круглих медальйонах зображення апостолів, пророків та “Моління”, а в основі – “Успіння”. Автор рамки титула – львівський гравер Георгій. Чотири фронтиспіси з євангелістами відтиснуті з дощок, виготовлених ще 1616 р. майстром, що належав до кола Памва Беринди, а можливо, і ним самим.

Як львівські, так і київські видання дають багатий матеріал для дослідження загальних стилістичних тенденцій української гравюри в цілому та творчого почерку майстрів. Пильніше придивившись до гравюр київських видань – таких, як “Анфологіон, або Мінея святкова” (1619), можна зауважити дещо архаїчний характер цих ілюстрацій, що тяжіє до візантійського мистецтва.

Вже з початку 17 ст., крім ілюстрацій для книг, з дерев”яних кліше відтискували чимало естампів, серед яких особливого поширення набули “печерські аркуші”, що на них зображалися краєвиди міст, ландшафтів, а також біблійні сюжети. На жаль їх збереглося мало. Уявлення про них може дати гравюра “Неопалима купина” (1626). Композиція тут являє собою складне переплетіння соковитих ліній, що утворюють восьмипроменеву зірку. На омофорі Богоматері вигаптувано зображення ангелів. У променях по горизонталі й вертикалі – ангели