МОВА I ВЛАДА

У своїх "Споминах" М.Грушевський із фаховою безсторонністю історика констатував, що загалом люди рідко коли відчувають справдешній історичний масштаб тих подій, котрі розгортаються їм перед очима: так, українське громадянство в 1876 р. й гадки не мало про можливий фатальний вплив Емського указу на майбутнє нації. Коли ж у столітню річницю цієї акції (брежнєвська адміністрація обожнювала ювілеї!) з усіх шпарин полізли незліченні, великі й малі, відомчі постанови — про переведення на російську мову наукової продукції (кандидатських і докторських дисертацій — у зв'язку, мовляв, з удосконаленням роботи ВАК), про — я ледь не написала "русифікацію освіти", хоча в офіційному ідеологічному арґо це подавалось як "підвищення-рівня-викладання-російської-мови", з усіма відповідними наслідками — од поновлення дореволюційної доплати "за обрусение края" для вчителів-русистів до масового закриття "інородчеських" (в тому ж арґо "національних") шкіл та директивного перетворення мовознавства на своєрідну танатологію [1] мови, покликану займатися головно впливами російської мови на "національні" та в належний час засвідчити природність загину цих останніх у "новій історичній спільності — радянському народові", — одне слово, коли через сто літ після Емсу відчуження народів від їхньої мови знову проголошено за послідовну урядову програму, то це вже й не сприймалося за подію, оскільки сама перманентність процесів лінґвоциду, їхня тяглість та наскрізна проникальність у всі соціальні структури робила їх масштаб малопомітним для ока самовидця. А між тим ідеться про ґрандіозний — воістину космічний — експеримент над людиною, досі не поцінований належно ні нашими (навіть найпоступовішими!), ні, скільки мені відомо, й західними інтелектуалами (цим останнім то й дивуватись нічого: відомо ж бо, що поріз на власному пальці завжди дошкуляє дужче, ніж звістка про людську гекатомбу десь на іншому континенті...).

Я не лінґвіст, не філософ мови, усі мої спостереження досить суб'єктивні, а проте оприлюднити їх вважаю за потрібне з двох причин. По-перше, в нинішній лінґвістичній ситуації в Україні хіба лише літератори — люди, котрі безпосередньо працюють з мовою і в мові, занурені в саму її змислову речовинність, — ще зберегли в поглядах на неї природний здоровий глузд практиків. Тому й перші удари на сполох — гине, вимирає українське слово! — залунали в умовах дозволеної гласности не на мітинґових майданах, і не з академічних мовознавчих кафедр, а на письменницьких пленумах (а вже звідти пішли ширитися концентричними колами по цілому краю): літератора, коли він тільки годен відчувати свій матеріал — слово — бодай настільки, наскільки порядний столяр чує дерево, просто неможливо заморочити сталінськими мовожерськими ідеями, ніби мова — всього тільки засіб спілкування, отже, байдуже, як саме передавати індиферентну до слова думку — хоч рідною, хоч есперанто, хоч на миґах, "аби було понятно" (од чаду цих ідей ніяк не прокашляється вже котра поспіль ґенерація українців!). Так жодними "передовими вченнями" не переконати селянина, буцімто віслюк у стайні перетвориться на коня, якщо тільки його належним чином доглядати (а біологи — вступали з Т.Лисенком у дебати, і цілком серйозно, і чухали вчені потилиці: чорт його знає, а може, й справді...). Відтак в усьому, що стосується мови, не фахівцеві, не теоретику, а саме літераторові-практику належить нині в Україні першенське право голосу.

І ще одна обставина спонукає мене висловитися на тему, в котрій, як-не-як, почуваюся дилетантом: приналежність до того покоління української інтелігенції, що вже не зазнало природного рідномовного середовища. Нещодавно В.Аксьонов в інтерв'ю журналові "Оґоньок" (1990, №2) поділився з читачами своїм розчуленням од перебування на батьківщині: що то, мовляв, за дивовижне відчуття — блукати московськими вулицями, слухаючи, як перехожі балакають по-російськи, адже в еміграції звикаєш озиратися на звук рідної мови... Заздрю В.Аксьонову: я, українка, народжена й зросла в українському (авжеж пак!) місті, всеньке свідоме життя отак рефлекторно озираюся на звук рідної мови не десь там, а власне в себе на батьківщині, бо одразу за порогом мого помешкання — вже на сходах! біля ліфта! — починається нескінченна мовна "полоса отчуждения", в якій спливає дві третини мого активного життєвого часу. Усією своєю духовною істотою, свідомістю та підсвідомістю я, отже, знаю, що таке пресинґ лінґвоциду і чим він загрожує особистості. Через те мої роздуми можуть придатися і як свідчення щасливо зацілілої жертви масового надлюдського експерименту.

А що експеримент цей, справді-таки унікальний, виявився небезуспішним, переконливо показали хоча б молдавські події 1989 року, коли на Закон про державність молдавської мови (по-простацьки кажучи, урядове рішення, аби кожен громадянин республіки знав мову її народу) маси російськомовного населення відповіли страйками. Кілька тижнів Молдову лихоманило. СРСР вступив у добу лінгвістичних воєн [2].

"Страйк" — за УРЕ — "одна з основних форм класової боротьби пролетаріату", відмова від праці "з метою захистити свої інтереси", а за "позакласовим" Вебстером і геть-то скромніше — "з тим, аби домогтися кращих умов праці". Але щоб — "відмова від праці" (а це ж — господарчі збитки, привид руїни!), "з метою захистити" своє право чогось не знати, хай і мови?! Щоб економічна боротьба — не задля права "мати" чого-небудь більше (грошей, вільного часу, додаткового знання...), а навпаки, задля "не мати"?..

Вдумаймося в це, і нам стане моторошно. Ох ні, не класовою боротьбою тут повіяло, ба й не "міжнаціональними конфліктами", як це було офіційно скваліфіковано: адже були серед