При цьому саме зоднаковіння мислилось як ґарант єдности: історична - пам'ять усіх племен і народностей" не мусить сягати глибше 1917-го року (багатьом древнім етнокультурам і письмо змінили були на кириличне...), ясна річ, за винятком "возз'єднань", "приєднань" та "добровільних входжень", покликаних доводити, що "ми завжди були разом". Антирелігійна боротьба 20-30-х років означала, по суті, війну конфесій і утвердження справді-таки загальнорадянського поганства — із своїм пантеоном богів і героїв (де політичні лідери по-родоплемінному йменувалися "вождями"), із своїми ритуалами й своїми місцями культових відправ, нарешті, із своєю жрецькою кастою — партійним апаратом, чи, по-орвеллівськи кажучи, "членами внутрішньої партії"; ну і, зрозуміло, мова теж мусила бути "спільною і єдиною" для всіх, і лінґвістичний канон — от він, далеко ходити не треба: священні тексти — праці Леніна-Сталіна. Так і писали тодішні мовознавці: "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна і Й.В.Сталіна зробила великий творчий вплив на характер стилю мови публіцистики і художньої літератури народів Радянського Союзу" [5] (І.БІлодід. Боротьба за принципи соціалістичного реалізму в мові і стилі української прози довоєнного часу //Питання української радянської літератури: Зб. — К., 1955. — С.115).
Так, у найзагальніших рисах, "конгломерат племен" випаровувався до консистенції єдиного племені, єдиного етносу, з усіма приналежними структурними ознаками. "Здравствуй, племя, младое, незнакомое!" — як писав російський класик.
Мова виконує, серед інших, дуже важливу філософськи-світоглядову функцію: вона прив'язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного, предметне обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить неорганічне тіло народу. За повідомленням литовських учених, складена геофізиками карта електромагнітних полів на території республіки збіглася з картою литовських діалектів з точністю до 1 км!.. Кожна мова "прописана" в цілком певному земному просторі й тому, переселяючись на інший терен, міняється, пристосовуючись до нових природних умов: так неозорі обшири американського континенту, приміром, проковтнули, згладили, "зрівняли із землею" афектовану, перепадисту виробленість інтонацій Старої Англії, розпрямили її старофасонні граматичні закрутки, заступили притульне, по-острівному скулене "in" — у дім! у фортецю! у сховок! — безстрашним летючим "on": розгонисте лижварське ковзання на безмежній сніговій рівнині, пластунське припадання і розтікання на поверхні — далі, далі на Захід, жодного прихистку, але й жодних перепон, — так котиться площиною більярдна куля, усе відкрито, мов на долоні — не в яйці: не самозародження життя, а його експансія, — американський космос владно диктував мові-еміґрантці свої правила поведінки. Але мова й людину вписує в чітко окреслений просторово-часовий континуум — робить свого носія тутешнім, звідки б він не походив. "Лани широкополі, і Дніпро, і кручі" — цей хвилястий, горбистий ("за байраком байрак"!), жіночно-теплий рельєф серцевинної України недарма викликає сльози зворушення (сама бачила!) у сивоусого українця, народженого в Пенсільванії, який уперше ступив на землю предків: та "генетична пам'ять", котрою він пронизливо "впізнає" досі ним не бачений краєвид, закодована в рідному слові, — вперше на віку наш американець відчуває, як його трудно збережена, забур'янена англіцизмами українщина легко, без жодних зусиль допасовується до навколишньої землі, води і неба: будь-яка інша мова тут неприродна, неадекватна, неістинна! — і сльози, що набігають йому на очі, є слізьми полегкости, — чоловік віднайшов свою тожсамість.
Але стривайте. Тобто як це — віднайшов тожсамість?! Ви що, жартуєте?.. Допустити, щоб так утожсамлений — ущільнений всередині себе, наділений власним тяжінням дух взаємодіяв з чужорідними ідеями за законами притягання-відштовхування, сам визначав свої світоглядові симпатії-антипатії, креслив собі траєкторії руху і