Е ні, дорогенькі товаришочки. "Ми вичавимо з вас усе — а тоді заповнимо собою" (Дж. Орвелл).

Молодий радянський суперетнос, покликаний залюднити колосальні простори шостої частини земної тверді, від самого початку мислився як рухливий, кочовий (звісно, в межах, обведених лінією державного кордону), тобто як своєрідна летка, розпорошена між землею й небом суспензія, готова за першим же порухом державної длані покуритися туди, де утворився порожній проміжок: на шахти Донбасу, в степи Північного Казахстану, на будівництво залізниці "от Байкала до Амура"... "От Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей человек проходит как хозяин необъятной Родины своей", — це чистий маніфест волоцюзтва: адже ж "хазяїн" — не "ходить", "хазяїн" — обростає хазяйством, приростає до місця, закорінюється і, наколи вже хоч трохи розжився, на підйом ой який важкий! Смисл колективізації крився, між іншим, і в тому, щоб назавжди витравити оцю сутнісну для селянської культури природність, прирідненість—до свого поля, до з дитинства знаної оку кринички на дні ярка, до населеного духами з бабиних казок байраку за селом, — щоб позбавити селянина не фізичного, але метафізичного земного тяжіння: якби воно якимось дивом зберегло свою силу, новий суперетнос не мав би шансів на існування. Тому винищення селянської культури стало без перебільшення вирішальним кроком на шляху ґлобальної дезетнізації, денаціоналізації [6].

Мене завжди зворушували в компартійних документах простодушні, схожі на застільні тости, побажання, аби кожен громадянин Союзу будь-де, в будь-якому його куточку, незалежно від національности й місця проживання, почувався як удома. І невтямки було авторам "тосту", що будь-де почувають себе "як удома" тільки бездомні — злодії, проститутки, взагалі вивласнені, злюмпенізовані елементи. Зміна ж "дому", хоч і можлива, дається ціною принаймні одного марґінального, "переходового" покоління. Безперечно, Україна — дім не лише для українців, а й для поляків, від двох віків переселених на Наддніпрянщину й ще донедавна цілком автономних у культурному відношенні, для численних "українських росіян", для євреїв, що віками витворювали по українських містах та містечках свою локальну субкультуру тощо: люди довготрудно зросталися з цією землею і фізично (ховаючи в неї своїх мертвих та народжуючи на ній дітей), і духовно (приймаючи — до певної межі, тієї, за якою починається асиміляція, — її культуру, і передовсім — мову). Складніше з Кримом — цим типовим "домом без господаря", з обез'язиченою топонімікою й ґвалтом позбавленою традиційних, віками проваджених тут господарств природою, котра з року в рік невловно марніє, блякне, мов безмужня жона. З росіян, здається, тільки Б.Чичибабін (знов-таки — поет, а отже, наділений спеціальним органом "мовного слуху") відчув, "как непристойно Крыму без татар", — і дійсно, антропологами доведено, що саме автохтонний етнос найліпше потрапляє підтримати в природі екологічну рівновагу... Кримська земля "говорить по-татарськи", і людей, що заселили її по татарах — не росіян і не українців, а так — леґіонерів імперії, "население Крыма", наслідком лабораторного експерименту добуту породу homo sovieticus, — вона "не любить", як "не люблять" (не розуміють) її вони. Антиукраїнські (як і антитатарські) настрої в Криму є, по-моєму, не що інше, як несвідомий, інстинктивний протест проти його остаточного, мирного "одомашнення", бо ж homo sovieticus за своєю суттю є абсолютно бездомний, як у прямому (наймає державне помешкання), так і в переносному, культурософському значенні, — ідеальний чужинець, котрий ні за що не відповідає (і тому зовсім слушно завжди тужитиме за "сильною рукою": тільки вона надає йому форми — і вектора руху). Дніпро, кажете, пересихає? А мені яке діло — на мій вік вистачить! АЕС у Чорнобилі звели? Ну, начальству видніше, де зводити (а коли рвонуло — десятки тисяч "киян" знесло з місць чорнобильським вітром: хто переїхав, хто обміняв квартиру, хто завербувався на Північ чи за кордон, — безтурботна комфортність чужинства не в останню чергу живиться можливістю, хай навіть суто умоглядною, взяти капелюха й сказати господарям "Бувайте здорові!", тільки-но в домі починається пожежа).

Так, присутність homo sovieticus в українському, молдавському, естонському і т. д. домі — чисто механічна, і протестуючи проти української, молдавської, естонської і т. д. мови, він інтуїтивно відчуває: "тутешня" мова, адекватна цій природі, цій землі й небесам, притягне його до них, зробить "важким" (обтяженим відповідальністю!), малорухливим, та, Господи, просто розвиднить йому в очу ціле довкілля, досі розмите, як при безфокусній зйомці, "языком межнационального общения"! Він не хоче цього. Він боронить свою бездомність, — уникаючи труду закоріненого життя (як, зрештою, норовить уникнути будь-якого труду взагалі).

"Міжнаціональна" російщина, ця справді-таки родова ознака нового етносу, своєрідний "бейсик", неспівмірний з жодним природним крайобразом (не те що "лани широкополі, і Дніпро, і кручі", а й єсенінська "страна березового ситца" не може бути ним озвучена!), має, хоч що б там правили про це радянські мовознавці, функцію далеко важливішу од комунікативної: вона заслоняє від людини довкілля непрозірчастим матовим екраном, зависає між ними, як димова запона, що за нею і Дніпро манячить не таким уже й мілким, і Чорнобиль не таким уже й страшним, а військова аґресія в Афганістані, мужньо й маловрозумливо пойменована, було, "исполнением интернационального долга", породжує новий тип осиротілих матерів, котрі в жалобному строї вихоплюються на трибуни з патріотичним покликом войовничих племен: мало не "за Родину, за Сталина!". Ця функція