" — Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то...

Славіна перебила його: —

Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия — это опиум для народа.

Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулося підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав: —

Та воно так: тепер усе для народа".

Блискучий діалог! Шпенґлер застогнав би од заздрощів— кращої ілюстрації до тези про принципову неможливість порозуміння між історично розмежованими культурами годі й уявити. (І розстановку сил схоплено автором прицільно точно: Славіни починають і виграють — делікатний дядько з чемности спершу підтакуватиме незрозумілим чужинським речам, а далі й сам приноровиться ламати язика, а наколи б йому скортіло ввернути щось своє, то завжди чутиме у відповідь безцеремонне "Подождите, товарищ"). А що йдеться саме про дві культури, свідчать, по-перше, різні способи цитування, за якими — різні типи функціонування традиції (дядько наводить приказку — кристалик колективного досвіду, і тут-таки — "тільки ж усе ж таки, як подумати...", тобто першоджерело саме по собі не є для нього остаточним арґументом і не звільняє від необхідности "думати"; а у Славіної "Карл Маркс сказал" — і все, і крапка: що звиш того, те од лукавого); по-друге, вельми прикметний, визначений синтаксисом інтонаційний різнобій "партій" дядька й Славіної: у нього — крізь проскоки еліптичних речень, крізь чорториї емфазисів, "нукання" й "такання" — живий, багатий і неправильний, як усе живе, стихійний плин думки, що стрімко розгортається нам перед очима, у неї — безособова, мервотна правильність граматичної формули: обшмуляна, обтесана від частого вжитку до голого логічного кістяка чужа думка, прийнята й завчена у формі гасла ("опиум для народа"). Тут знов-таки варт згадати Орвелла: гасла, взагалі стійкі словосполуки в "новомові" цінні тим, що відтинають від поєднаних слів шлейфи асоціацій. Так, у свідомості радянської людини слово "опіум" збуджує не млисту картину наркотичного сп'яніння, а передовсім акурат оте, зі шкільної лави в зубах нав'язле, "религия — опиум для народа" (це явище прегарно показано в дотепному оповіданні К.Чапека, де сіромаха-газетяр, підданий тестові на асоціації, як заведений висипає на кожне слово експериментатора — гирилицю газетних штампів).

Перед нами справді мова "ідеального чужинця" (Славіна недарма не відрізняє жита від пшениці), і "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна й Й.Сталіна" відіграла в її становленні роль таки першорядну. Обоє вони й самі були "ідеальні чужинці" — грузин, котрий іменував себе "человеком русской культуры" (бувши в дійсності "человеком" культури хіба що блатної) й до смерти говорив російською з невитравним акцентом, та"професійний революціонер", читай вічний емігрант, із напохватним набором європейських "полуязичій" для практичного вжитку (щоб читати партіину пресу) та, в рідній мові, словником недорозвиненого (зате хамуватого!) підлітка в усьому, що стосується духовної сфери ("учено, но бестолко-во" — на адресу Геґеля, "реакционно, но интересно" — про відвіданий у Берліні спектакль, і т. д.) [8].

Взагалі ж досить симптоматичний уже сам факт обрання за мовний взірець не художніх текстів — найбільш індивідуалізованих і найбагатших лексично, — а непорівнянно вбогішої з цього погляду політичної публіцистики [9], тобто вирівнювання "за найменшим спільним знаменником". Від інших мов новомова різнилася тим, що її словник з року в рік не розширявся, а скорочувався" (Орвелл). Отож-бо [10].

Таким чином, ми поступово виявили дві власне лінґвістичні характеристики радянської "новомови" — 1) сувора відповідність граматичним нормам, безособова "правильність" (так балакають недосить вільно опанованою іноземною) і 2) мізерність словникового запасу. У зв'язку з цим доречно згадати відкриття, зроблене свого часу батьком так званої дескриптивної лінґвістики Ф.Боасом: в будь-якій мові граматичні значення становлять плюс примусовости, доконечности, силування, тобто граматика цілком фатально зобов'язує суб'єкта мови до подання певної, мінімально необхідної інформації про події (якщо по-українськи, то про час дії, її доконаність чи