Як же оцінювати слов’яноруську мову й мову Г. Сковороди з погляду їх належності до української літературної мови? Відповідь на це питання не проста. Тут можна було б провести аналогію з церковнослов’янською мовою часів Київської Русі: будучи в цілому чужою мовою, вона разом з тим функціонально була руською, бо обслуговувала культурні потреби русинів. Проте в XVIII ст. ситуація склалась дещо інша: служачи культурним потребам українців, і слов’яноруська і спільносхіднослов’янська мова Г. Сковороди, витіснили з ужитку уже освячену двома століттями староукраїнську літературну мову. Таким чином, обидві літературні мови об’єктивно відігравали деструктивну роль. Але, руйнуючи староукраїнську мову і відкриваючи тим самим простір для поширення в Україні російської літературної, ці штучні мови розчищали місце для творення нової української літературної мови — уже не на церковнослов’янській, а на суто народній основі. Та й не скрізь староукраїнська літературна мова була витіснена: в Західній Україні вона трималася ще й у XIX ст., правда, покрита флером слов’яноруської. Не одразу занепала староукраїнська мова і в Східній Україні — вона довго трималася в усній і в рукописній формі у віршах школярів. Нею писалися й виголошувались колядки, твори духовного й світського змісту, акростихи і под. Вона мала в собі ще сильний елемент старослов’янщини, особливо у вишуканих літературних творах, але в колядках дедалі більше зближалася з народною мовою. Порівняймо уривок з акростиха з уривком із колядки:

Излій миЂ Боже, со небесе росу,

Да сему пЂнію начало принесу.

Откуду начну слези проливати,

Страннаго ми житія дЂла возвЂщати?

Ахъ, уподобихъ ся вранови нотному,

В денъ и в нощи в грЂсехъ пребывающому.

Навикохъ на все дЂла моя злая,

Прето лишень буду небеснаго рая (Возн. II, 245);

Звичай тии в давних школяров бували,

Же по вЂршахъ коляди ся упоминали.

Чого и ми не хотячи понехати,

Мусимся к милостям вашим утЂкати (Возн., 50-51).

Школярські вірші позначені почуттям гумору, зокрема в описах власного життя-буття:

Але бо в нашой школЂ мало що доброго чувати.

Хвала Богу, маємся все хандого,

Ест що исти и пити, иногдЂ нЂчого (52);

Осей же я студента зе Лвова,

Учивъ мене еденъ дякъ...

Не девуйся, панови, що я недорЂкій,

Але в мене розумъ великій (65);

От юж и я, панове, щом ся бил забавилъ,

Алем ся пред особи вашЂ барзо пилне ставил.

О школних речех рад бим вам повЂсти,

Але вам здровя кажучи, хочет ми ся исти (48).

Про особливості мови цих творів промовляють уже наведені уривки. Варто відзначити ще декілька рис спеціально.

У школярських віршах частіше, ніж раніше, трапляються демінутиви: матуся, синку, борщик, дитятко, оченки, козочки і под.; форми теперішньо-майбутнього часу першої дієвідміни у третій особі однини практично втрачають флексію -т (-ть): гадає, не має, повЂжає, спотикае, справуе, керує, дурЂе, говЂе, лЂзе, не слухає, брикає, умЂе, умлЂе, хоч берет, ратуетъ, убЂгаетъ; у минулому часі після голосних форми чоловічого роду мають здебільшого -в, хоч зберігається й -лъ: укравъ, дбавъ, давъ, воювавъ, утинавъ, але сховалъ; часто трапляються форми давноминулого часу: волЂв бим бувъ, А я той доламан под пЂчъ бил сховалъ (49); іронічно-простацька мова не стоїть на перешкоді, а навпаки, сприяє появі вульгаризмів типу: А що то вас до церкви так много напхало? (66); дуже широко представлена побутова лексика, особливо назви їжі й напоїв: галушки, ковбаса, книши, каша, солонина, порося, печеня, горЂлка, мед, бринзя, масло, сало, лой, палениця, хлЂбъ, пампух у маслЂ, брага, перепЂчка, сухар, колач, кЂсЂлъ і ін.; зафіксовані й народні звичаї: вечЂрн[и]цЂ; полонізми майже зникають, але все ж іще трапляються: пожегнати, зацний, пєнькне, тераз, бозство, владза, моцъ, голдовати; з ними конкурують церковнослов’янізми: хощет, рожденный, свобожденній, Гой, гой, во вишних слава поюще, На земл[и] мир гл[агол]юще (37); оскільки це мова освіченої верстви населення, в ній досить часто зустрічаються запозичення, особливо з латинської мови: триу[м]фуеть, резидуе, респект, концепт, фортуна, процесия, елемент, триумф і под.; народний характер мови зумовлює появу в ній численних фразеологізмів типу и куска хлЂба в губЂ не має (49); c хаты якъ опарений утЂкавъ (68); Не дивуйте, п[а]н[ство], щом збрехав як пес (70). Як і класична українська поезія XVI—XVII ст., самодіяльна поезія XVIII ст. відзначається різноманітністю строфічної побудови, напр.:

ПрійдЂте, крикнЂте на триумфъ согласно,

СпЂвайте, плещайте днесь Марій красно,

Се бо Царица Во церковъ входить

И владичица Молитвы творить

(1737, 206).

У цей час уже існували й посібники, в яких викладалася наука творення віршів. Були вони і в XVII ст., але писані латинською мовою. Велика кількість поетик збереглася з XVIII ст. Тут, крім курсів, читаних невідомо ким, збереглися поетики відомих професорів Києво-Могилянської академії, українських письменників XVIII ст. Серед них чи не найбільшим авторитетом користувалася поетика М. Довгалевського Hortus poзticus (1736—1737 рр.). Будучи сам письменником, М. Довгалевський у дусі барочної поезії розглядає вірші як сад, а себе — як дбайливого садівника. Тому відповідні розділи і підрозділи у його «Саді поетичному» мають назви квіток, плодів і под. Поезія, на його думку, це вимисел, який спирається на наслідування природи і наслідування творів знаменитих авторів. Залежно від предмета зображення поезія поділяється на епічну, трагічну, комічну, сатиричну тощо. Велике значення в поетиці М. Довгалевського відводиться, як і взагалі в мистецтві бароко, емблематиці. Як зауважив І.В. Іваньо, «чимало з’являлося й творів, що мали наслідком синтез двох видів мистецтва — графіки і віршування. В поетичній теорії відводиться емблематичній та ієрогліфічній поезії чільне місце» 1. Що ж до самої поезії, то М. Довгалевський